Гармонія (2)

Розділ 56

Рада засміялася, розкинувши руки, ніби хотіла обійняти весь світ.

- Який чудовий день! Сьогодні ввечері останній виступ! А завтра ми повертаємось у Зарганс! Не можу дочекатися дня весілля! Там буде багато смачненького!

- А тобі аби поїсти! – посміхнувся Альбрехт.

- Ну а що? У замку готують смачно! Я вже скучила за своєю постількою! Повернемося в Зарганс спробуємо якось організувати концерт там! Нехай приїжджають до нас, а не ми до них!

Хлопець підняв очі до неба, дивлячись, як білі пухнастики пливуть по небу.

- Ти права! Щось довго ми подорожуємо Пора б уже повернутися!

Почувши, як зламалася гілка, Рада обернувшись. До них йшла Софія – дочка старости села, в якому вони зупинилися.  У неї був важкенький кошик.

- Так добре, що ви до нас приїхали! - усміхнулася дівчина, поставивши кошик на траву. – Мій батько приготував вам кімнати на ніч у нашому домі! Сподіваюся вам сподобається! А поки що... - зніяковіла вона. - Мені хотілося з вами ближче познайомитись. Тому я вирішила запросити вас на пікнік!

Рудоволоса дівчина стрельнула карими очиськами в Альбрехта. Від чого хлопець зніяковіло потупився.

- З радістю! – врешті відповів він, переглянувшись з Радою. Та тихо хмикнула, ледь не закотивши очі, а потім кивнула. – Тим паче ми зголодніли!

- Тоді пішли, недалеко є лісова галявина! Там у тіні дерев не так спекотно. – Софія віддала кошик хлопцю. Альбрехт охнув, наскільки він був заважкий.

Тряхнувши кучерявим волоссям, дочка старости пішла вперед, а Альбрехт із Радою за нею. Незабаром широка ґрунтова дорога змінилася маленькою стежкою, що вела у ліс.

- Я багато про вас чула! Скажіть, якщо не секрет. – обернулася Софія. - А це правда, що люди кажуть? Ну, те, що ви заручені?

Рада з Альбрехтом перезирнулися, вони здогадувалися, звідки пішли такі чутки. Самі їх і розпускали, щоби до них не переставали.

- Ні! Ми просто друзі! – відповіла Рада, спіймавши погляд друга.

  - Хоча наші серця вже зайняті! – додав Альбрехт.

- О, так у вас, крон-герцог є наречена? – Софія вже йшла спиною до стежки, щоб бачити гостей.

– Ти неправильно зрозуміла. – усміхнувся хлопець. – У наших серцях є лише музика, не більше! Ми поки що не збираємося заводити сім'ї!

– Ааа. Ясно! Я теж люблю музику! І вмію співати! - їй довелося повернутись до стежки, щоб не впасти.

- Може щось заспіваєш потім? Якщо звісно хочеш. – запропонував Альбрехт.  

- Добре. Як тільки дійдемо. Залишилося небагато. І… називайте мене просто Софі! Так простіше.

На цьому місці вони зійшли зі стежки та пройшли кілька метрів між деревами. Невдовзі їхньому погляду відкрилася маленька галявина. Тут справді було затишно, як казала Софі.

Розстеливши ковдру, дочка старости почала розкладати принесені продукти, від допомоги вона відмовилася.

- Розкажи нам про село, та про батька! Він нам здався досить похмурим! – сіла на край ковдри Рада.

– Він не завжди був таким! Мені моя тітка по батькові розповіла, що до смерті мами він любив товариство друзів, багато жартував! А потім змінився.

- Вибач. – Рада пожалкувала що спитала про це.

- Нічого! Це було сімнадцять років тому. Я не пам'ятаю маму! Вона померла за кілька місяців після мого народження! Єдине, що я знаю про неї, що її звали Лара і вона мала ще дві сестри! - зітхнувши, Софі вирішила змінити тему. – Село у нас гарне! Люди чуйні, завжди допоможуть якщо що! Деякі з них бачили ваш виступ у інших містах! Нам надзвичайно пощастило, що співаєте для нас – простих людей!

- Кинь. Ви нічим не відрізняється від інших! - заперечив Альбрехт.

- Дивно це від вас чути, крон-герцогу! – Софі на кілька секунд замовкла. – Але ж приємно! - усміхнулася вона.

  На якийсь час вони вирішили перервати розмову, щоб перекусити. Рада підняла очі на небо - був літній спекотний день, все загалом, як і завжди. Але… дівчина раптом відчула подих вітру, здригнувшись, наскільки він був холодним.

* * *

За півтори години вони повернулися до села. До виступу було ще достатньо часу. Що б на початку не казав Мерлін та музиканти,  вони не були звичайними вуличними співаками. Їхніх візитів чекали заздалегідь, і народ збирався спеціально щоб послухати.

Рада з Альбрехтом почувалася незатишно під суворим поглядом Хороса - старости села. Хоча місцеві розхвалювали його. Тому дівчина з хлопцем спробували порозумітися з ним, і загалом це відразу вийшло.

Тільки ось, коли він дізнався, що у Ради одне з прізвищ Солонгтон він перевів розмову на те, що подорож у часі – це погано, своєю присутністю вони змінюють минуле. І взагалі їй було б добре у своєму часі.

  Дівчина не зрозуміла його інтересу до її роду. Вона то свій родовід знала не дуже добре. Здебільшого він запитував представників роду Солонгтон у сімнадцятому столітті.

Тут дівчина розгубилася.

- Ну, я знаю Катану Солонгтон! Не мою маму, а ту, що вийшла заміж за Роберта Вольфрама! Через те, що розповідала мама, Катана з того часу померла. Ще була Мая. В двадцятому столітті гілки двох сестер знову зійшлися на моїй бабусі Каміллі!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше