Гармонія (2)

Розділ 11

Альбрехт сидів на невеличкому пні, крутячи у руках мисливський ніж. Це єдине, не рахуючи перстень з хризолітом за лишилося у нього від минулого життя. Раніше, якби йому хтось сказав, що він втратить все та буде битися за іншу державу, не повірив би.

Хлопець думав, що буде пам’ятати довіку, все що тоді сталося у Рамплурі. Але все забувалося. Все рідше він згадував той жахливий день. Як швидко він зрадив країну у якій прожив більшу половину життя. Альбрехт ніколи не відчував любові до імперії Каталі. Та й зараз не відчував нічого до Фероманську.

Але усередині все ще боліло. Вигідно було не прив’язуватися до місця. Нажаль так не можна було зробити з Радою. Відстань лише посилив біль від її відмови.

Навколо лунали чоловічі голоси, постійно відволікаючи його від думок. На наступний день після балу Альбрехт попросив Мерліна дозволити йому поїхати з якимось загоном, патрулювати кордон. Великий герцог хоча не дуже зрадів, але відпустив його.

 Капітан Радислав був веселою людиною, але це не заважало всипати добрячої прочуханки. Альбрехт знав, що увесь загін був попереджений слідкувати за ним та тримати подалі від можливих сутичок. Альбрехт не збирався сидіти за чужими спинами. Його іноді дратувало, що до нього ставляться як дитини.  

Загін, у якому був Альбрехт, мав патрулювати кордон. Пройшли чутки, що хтось намагається його перетнути. До столиці вони мали повернутися ще не скоро. Хлопець сподівався за цей час щось придумати. Було б добре, якби вдалося покинути Зарганс назавжди. Все завгодно, лиш не бачитися більше з Радою. Навіть коли вона покине цей час, частина її продовжить жити у тому замку. Кожен міліметр буде нагадувати про неї.

Альбрехт зсунув брови, намагаючись відігнати від себе важкі спогади. Йому хотілося провалитися крізь землю.

- Ваша Величносте, ми через десять хвилин вирушаємо! - підійшов до нього один із воїнів.

Хлопець кивнув, вставши з пенька. Підійшовши до Бадді, який був прив'язаний недалеко, Альбрехт перевірив свою сідельну сумку.

"Альбрехте, ти герцог? - раптом слова Ради увірвалися у його думки. - Чому вона так сказала? - Альбрехт не міг дати відповіді на свої запитання. - Хіба вона цього не знала? Нісенітниця! Вона вчинила зі мною так само, як і з усіма іншими! Не дивно, що вона свого часу зустрічалася з Морлом!"

Альбрехт роздратовано вдарив кулаком по сідельній сумці.

"Єдине, кого я можу ненавидіти, так це себе! І своє безглузде життя!"

Бадді схвильовано пирхнув, відчувши, що з господарем щось коїться.

- Усе добре, Бадді! - хлопець погладив коня по шиї. - Наступний привал буде ще не скоро! Будемо сподіватися, що нічого поганого не станеться.

Минулого разу вони їхали цією дорогою у Зарганс. Таємно перетнули кордон. А тепер він буде слідкувати, щоб ще хтось не вчинив так само. Яка іронія.

"Чому вона здивувалася, коли сказав, що я герцог?" - ніяк не йшло з голови це питання.

Перевіривши сумки, Альбрехт почекав декілька хвилин, а потім сів у сідло. До кордону було ще даелко. Зараз біля нього було небезпечно, не те, що три місяці тому.

* * *

Декілька днів до цього.

- Ваша Величносте, Великий герцог! - вбіг у покої Мерліна захеканий слуга.

- Відпочинь, і скажи, що сталося? – Мерлін відклав книгу у бік. Серце підстрибнуло від передчуття чогось поганого. Він знав, він не хотів відпускати брата.

- Нещастя, Великий герцог! Нещастя!

Мерлін сердито зсунув брови, він не любив, коли говорять не по темі.

- Стражник, який сьогодні вранці робив обхід, знайшов у замковому парку дівчину! Вона була непритомна, і в абсолютно мокрому одязі! Мабуть, вона провела там ніч! - продовжив слуга, ще не встигнувши повністю віддихатися.

- І хто ця дівчина? Хтось із прислуги? – чоловік полегшено видихнув, зрозумівши, що з Альбрехтом усе нормально. Але хвилювання не зникло, бо він дбав про своїх слуг.

- Ні! Рада Вольфрам! - відповів слуга, і злякано підняв очі на Великого герцога.

Погляд Мерліна похолоднішав. У його голові навіть зародилася думка, що вона це зробила спеціально, щоб вплинути на нього.

- І що з нею? - намагаючись бути незворушним, запитав він.

- Ми відразу ж викликали лікаря! Він зараз у її покоях!

- Чого ж ми стоїмо?! – піднявшись, Мерлін швидко пройшов до дверей.

Йому швидким кроком довелося йти хвилин десять, адже замок був великий, та й кімната Ради знаходилася у іншому крилі. Він сам свого часу про це подбав.

Без стуку Мерлін відчинив двері й увійшов до кімнати.  Перше, що йому впало в око, це лікар, який ховав інструменти в сумку. Чарівник пройшов далі, і тільки тоді побачив дівчину, яка лежала на ліжку. На чолі в неї виступили краплі поту, щоки горіли. Дівчина іноді в несвідомому стані смикала головою, щось бурмочучи.

 - Ну, що, лікарю, що з нею? - поцікавився Мерлін.

- Запалення легенів! Вона всю ніч пролежала в холодній альтанці! Я нічого не можу обіцяти! Вона може померти, так і не прийшовши до тями!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше