Розділ 4. Нездійсненна мрія

Переживання Тома щодо швидкого ремонту космольота не справдилися, тому пасажири «Лакширі» затрималися на Гармонії ще на один тиждень. Поломка виявилася серйозною, механіки вирушили на сусідню планету в пошуках потрібного клапана для ремонту космольота. Тепер і вони жалкували, що посадку здійснили саме на Гармонії, бо тут не було гіпермаркетів, де продавались інструменти і деталі до техніки. Усі жалкували, крім Тома.

Він, навпаки, радів, що доля привела його на цю планету. Кожного дня Томас зустрічався з Гармонікою, і вони розмовляли. На велике здивування нашого героя, виявилося, що Гармоніка зовсім не безграмотна дівчина. Вона знала напам’ять Біблію і Коран, разом з батьком вивчила англійську та японську мови, володіла знаннями з біології та географії своєї планети, з фізики та хімії. Том був вражений: звідки вона так багато знає? Виявилося, що на Гармонії немає шкіл. «Увесь простір для нас – школа. Ми черпаємо знання з лона Матінки-Природи. Книги в нас є. Їх мало, тому ми бережемо їх, щоб донести новим поколінням те, що знали самі», - пояснила Гармоніка. Одну з книжок вона показала Томові. Наш герой був вражений: книзі було більше, ніж п’ятсот років, але вона добре збереглася, неначебто щойно із друкарні. Взагалі Томас бачив книги лише в музеї, бо паперові книжки замінили електронні. Але всі вони були якимись пошарпаними та пожовклими, а та, яку показала йому Гармоніка, виглядала інакше: майже як новенька і чиста.

Розмови між Гармонікою і Томом торкалися не лише теми знань та вмінь. Наш герой цікавився історією планети. Гармоніка розповіла йому, що багато років тому на Гармонії відбулася війна, яка принесла горе та розруху. Незаймана природа планети переживала найтяжчі часи, не витримавши цього, вона накинула на гармоніанців найстрашніші природні лиха такі, як цунамі, численні землетруси та смерчі. Вогонь спалахував без причин, вулкани вивергалися ледь не щохвилини.  Жителі планети припинили війну, всю зброю та космольоти  вони заховали в підземелля. Ті, хто не погодився з цим рішенням, покинули поверхню планети і відправилися в її надра. Їх називали відчужниками.

-Вони перебувають у надрах Гармонії і дотепер. Відчужників не бачили уже з-понад тридцяти років,  - завершила Гармоніка свою розповідь. – Мій батько тоді став Лакбеком нашої планети.

-Значить твій батько при владі вже тридцять років? – запитав Том.

-Приблизно так.

-Ти у нього єдина дочка?

-Так. Мій менший брат помер ще не народившись. І моя мама теж.

-Виходить ти напівсирота?

-Мій батько виховав мене сам, за це я йому дуже вдячна. Я зовсім не пам’ятаю матері.

-Знову я завдав тобі болю. Вибач мені, будь ласка, - сказав Томас, побачивши, як дівчина стала сумнішою. Він нарешті помітив, що називав дівчину на «ти».

-Нічого, Томасе. Все нормально, - посміхнувшись відповіла Гармоніка.

-А ти коли-небудь хотіла б відвідати якусь іншу планету? – трохи згодом поцікавився Том.

-Ні. Мій батько каже, що ні за який скарб не покинув би Гармонію. Це наша земля – і ми її нікому не віддамо…

То була п’ятниця. Томас і Гармоніка, як завжди, гуляли лісом. Вони вели розмову про шлюб і кохання.

-Я ще не проходила обряду «бе-а-чез». У мене нема чоловіка, - казала Гармоніка.

-Значить, твоє серце – вільне?

-Ви маєте на увазі, чи кохаю я когось?

-Так. Мене цікавить, чи хтось полонив твоє серце, як ти – моє?

-Томе, що Ви таке говорите? Як же можна так казати… - вона недоговорила, бо Томас приклав руку до її уст і сказав:

-Ні, мовчи, Гармоніко. Не треба слів. Я хочу тобі сказати, що…

       -Мовчіть Ви, Томасе. Краще я не буду знати про Ваше ставлення до мене. Ви мій друг – і це все.

-Як по-вашому буде «Я Вас кохаю»?

-Жен бе да.

-Жен бе да, Гармоніко. Для мене ти ідеал. Чому ти так на мене дивишся?

-І ти пішов би за мною на край світу?

-Так, де ти – там і я. Ти, певно, думаєш, що тобі треба залишити планету, щоб бути зі мною? Ні, це не так. Я буду з тобою. Я переїду сюди. Чуєш мене?

-Томе, милий мій Томе, ти не зможеш жити тут. Це не твій світ, розумієш?

-Мій світ, там, де ти. Я кохаю тебе. Тобі цього не достатньо?

-Я теж кохаю тебе, але ми з різних світів.

-Я звикну до твого способу життя. Ми будемо щасливими.

- Ти ніколи не звикнеш до мого світу. Ти не такий, як ми. І взагалі не поспішай, розберись у своїх почуттях. Може, ми думаємо, що кохаємо, а насправді все зовсім не так.

-Будь зі мною вічно, - сказав Том і поцілував руку Гармоніки. Він хотів поцілувати її губи, але дівчина завадила йому.

Том ще ніколи не переживав такого почуття. У грудях клекотіло і вило. У його голові були лише запитання, а відповідей не було. Він дивився в очі Гармоніки. Як же це важко – дивитися у її очі! Вони, кохаючи одне одного, не можуть бути разом. Ні, це неможливо. Вони будуть разом, не зважаючи ні на що.

-Ходімо, Томасе. Я проведу Вас додому, - перервала мовчанку Гармоніка. Том слухняно пішов за дівчиною. Вони попрощалися без слів, лише поглядом. Мартин помітив зміни у настрої нашого героя. Він запитав його: