Оповідання

«Тікати!.. Тікати!.. Швидше!.. Швидше!.. Вперед!..»

За три дні до того.

- Оленко, готуйся, завтра свати прийдуть! – прогримів батько, зайшовши до хати.

- Бійтеся Бога, батьку! Які свати? – жахнулася дівчина, покидаючи пряжу. Хто-хто, а вона аж ніяк не готова іти заміж.

- Від Петра Головатого, - з гордістю відповів чоловік, присідаючи до столу. – Заледве змовились! Він хотів тебе за дарма брати, бо, бачте, з небагатої хати. Та я відстояв! Так, ми не заможні, але ж яка ти у мене працьовита, розумна, спокійна! А про твою вроду ще три літа тому в сусідніх селах говорили. Тож, не бійся, що без приданого! Це ще він мені за тебе вола обіцяв!

- І ви повірили? – з відчаєм кинулася до батька, заламуючи руки. – Та всім відомо, що у Головатих навіть шматка черствого хліба не допросишся…

- Не мели дурниць! – відмахнувся чоловік, оминаючи перелякану доньку та присідаючи до столу. – Краще нагодуй батька. Та чарку налий! Адже не щодня з такими сватами змовляєшся.

- Та ж він гулящий! – не стерпіла Олена, тупнувши ніжкою. – Он, навіть Марічка од нього понесла!..

- А ти менше слухай, що злі язики говорять! – гримнув батько, грюкнувши кулаком по столу. – Якби не хотіла, то у гречку б не скочила. Та й взагалі, хто знає, від кого та дитина!

- Та ж всі знають… - прошепотіла, заледве стримуючи сльози.

- Ти мені ще поплач тут! – буркнув чоловік, відвертаючись. – Лагодь на стіл і гайда до роботи. Там худоба не годована…

Схиливши голову та прикусивши губу, Олена швидко поклала на стіл добрячу миску борщу, та ще шмат сала, цибулю, налила чарку горілки (батько не часто пив, та вже як раз скуштує, то на чарці не спиняється) і вискочила на вулицю. Серце гепало в грудях, руки дрібно тремтіли, а погляд застилали сльози. «Як же так? Адже він обіцяв! Обіцяв, що віддасть лише за коханого! Як же так?..»

Нашвидкуруч попоравшись біля худоби, дівчина манівцями побігла до тітки, сільської знахарки та відьми. Відьмою її прозвали не лише за вроду, а й тому, що відмовила усім своїм женихам. Говорили, був колись у неї коханий хлопець, та не судилося їм разом бути. По дорозі до міста розбійникам попався. То ті за дрібні гроші його й убили. З тих пір тітка на жодного чоловіка ні разу й не глянула.

- Тітонько, рятуйте! – впала на коліна перед ще вродливою, хоч і не дуже молодою жінкою.

- Оленко? Що трапилося? – підхопивши дівчину під руки, повела її до столу. – Присядь! Зараз зроблю тобі чаю з м’ятою, щоб заспокоїлася.

Роздмухавши вогонь у печі, жінка швидко прилаштувала глек у гарячому серці хатини та присіла до столу.

- Розповідай, що трапилось! – пильно оглядаючи бліде аж до синяви обличчя, настояла жінка.

- Батько сватів закликав, - втираючи сльози, повідала Олена. – Завтра прийдуть з хлібом!..

- То й що? – здивувалася Ярина, заливаючи окропом трави. – Всім рано чи пізно приходить пора сватів приймати…

- Він до Головатих ходив!.. – схлипнула дівчина, затуливши обличчя долонями. 

- До Петра, чи що? – насупилася знахарка. – Так його ж зі сватами на ці святки Марічка чекає!..

- От ж бо! – втерла злі сльози Олена. – Не потрібна йому зіпсована Марічка! До мене свататися піде… А я Олеся люблю…

Схлипнувши ще жалісливіше, геть розкисла гостя. Сльози не втихали ні на мить, зрошуючи білу скатертину. І добре, що плакала, бо не бачила, як перекосило гнівом вродливе жіноче обличчя.

- Іди додому та чекай сватів! – наказала Ярина, підводячись.

- Але ж…

- Іди! – вказала на двері. – А завтра, як прийдуть свати, подай нареченому замість рушників добрячого гарбуза! А як що казати будуть, то пригадай Петру минулі святки. Скажи, тітка все пам’ятає! То він сам з хати втече, раніше, ніж свати присядуть!

Зрадівши, дівчина швидко попрощалася та побігла додому. Адже ще гарбуза підходящого вибрати потрібно.

А наступного дня, як тільки зійшло сонечко, почали в домі готуватися, гостей зустрічати. Хату підмели, стіл вишитою скатертиною накрили, дівчат закликали. Лише Марічки не було. Не гоже зіпсованій дівці в люди виходити та сором свій перед очі виносити!

Батько задоволений, наче павич, сорочку вишиту вбрався, жупан новий зі скрині дістав, по двору походжає. Адже не щодня до бідної хати багаті свати йдуть. Та ще й придане за собою ведуть. А те, що свататися прийдуть, він не сумнівався. Бо ж вибору у них не було! Або бідну Оленку брати, або зіпсовану Марічку. Ніхто інший із гульвісою під вінець не піде!

- Нащо ти так? – запитала Наталка, сусідка та ліпша подруга. Колись вони з Марічкою часто разом гуляли, разом на вечори ходили та пісень співали… Аж доки не спіткала дівчину біда…

- Як? – підтиснувши вуста, зі злістю перепитала Олена, викладаючи на стіл наїдки.

- Ти ж знала, що він до Марічки свататися збирався! – не вгавала подруга, ніби й не помічаючи, як ріже без ножа дівоче серце.

- Якби збирався, то до мене сьогодні б не йшов! – відказала різкіше, аніж хотіла. Та стерпіти чужі осудливі погляди було не сила.