19.6

     Що могло зацікавити в небагато одягненій дівчині молодого дракона з впливового клану – невідомо. Його тягнуло до неї, склеюючи розум, позбавляючи волі. Не маючи досвіду в амурних справах, юнак твердо вирішив, що це і є те єдине почуття, яке окрилює чоловіків-драконів. І ось юнак, не злітаючи, лише грузнучи в новому почутті, відокремлювався і від друзів, і від рідні. А дівчина? А ось дівчина істотно змінилася. Максайт узяв забезпечення на себе. Одягав, виводив у світ, знайомлячи з впливовими особами. Почуття розпалювалися, оголюючи душу, але дівчина, як і раніше, поводилася переляканою пташкою, не підпускаючи юнака близько.

     Близькість – це єднання тіла і душі, яке дозволяє через дотики демонструвати глибину стосунків. Це працює лише в тому разі, якщо почуття глибокі та щирі. Навіть не відчуваючи від дівчини повноцінної віддачі, Мак вірив її стогонам, зітханням і неспішним рухам. Стосунки тривали не так довго, як стан спустошеності після болісного розставання, що затаврував душу чорнотою і недовірою. Звір усередині обурювався, вимагаючи розправитися з ошуканкою, яка поранила серце. Саме тоді Мак і зробив першу дурість, що залишила на його обличчі безліч шрамів. Безстрашність на межі нерозсудливості штовхала чоловіка у вир політичної війни і міжрасового сум'яття.

     Після підписання угод Максайт знайшов себе у суддівській справі. Час минав, а чоловік, спираючись на самотність, дедалі більше занурювався в себе, забуваючи про прості й потрібні речі. Саме в цей нелегкий час і була скоєна друга дурість, наслідки якої поки що невідомі, через що вони й лякають сильного, сміливого і, на щастя, вже не самотнього дракона.

— Існує міф, у який мало хто вірить, — продовжував розповідати Макс. — Я належу саме до тих, хто не вірить. Але знаєш? — швидкий погляд на мене. — В один із важких днів, дивлячись у чорне небо, я почав благати пару нулів, тих, хто втратив, не маючи можливості повернути. І вони прийняли прохання. Одна із зірок стала яскравішою. Моя зірка, мій порятунок, мій вексель в інше життя.

— Що ж тут такого? Чому Коате наполягала все розповісти?

— Тому що моя зірка — це ти.

— Ой, — трохи зніяковіла я від такого зізнання. — Мені потрібно на щось сердитися? — але я все ще не до кінця розуміла ситуацію.

— Можливо, почувши міф, стане зрозуміліше, — тихо промовив чоловік, віддаляючись від мене.

— Готова слухати міф за однієї умови, — розсердилася я на дивну поведінку свого дракона.

— Якої? — він повернувся, насупивши брови.

— Ти будеш сидіти поруч, тримаючи мене за руку.

— Добре, — після довгих роздумів, погодився він. — Тоді в мене теж умова.

— Валяй, — махнула рукою, спостерігаючи якусь дитячість у поведінці дорослого й донедавна самовпевненого дракона.

— Кого валяти? Неллі, — зітхнувши, — Коли я звикну?

— Часу попереду багато, встигнеш.

— Сподіваюся на це.

— Давай, — поплескала поруч із собою, — Сідай.

     З кожним новим створеним світом творці робили все менше помилок, що призводили до катастроф і смерті вищих. Майстерність відточувалася, даючи змогу виживати і розвиватися як створінням, так і творцям. А поки світи жили, розвивалися, гинули, народжувалися знову, у різний час і всупереч законам магії з'являвся димчастий камінь. Можливо, це і не камінь зовсім, адже нікому не вдавалося зрозуміти напевно. Він зникав швидше, ніж вдавалося до нього дістатися.

— Що це за камінь? — уточнила, присуваючись ближче.

— Камінь, — усміхнувся Макс, обіймаючи за плечі. — Вважаю, що це і не камінь зовсім. Хоча це лише моя думка. Поява загадкового каменю завжди знаменувалася якимись незвичайними, дивними або загадковими подіями, природними явищами. Чутки говорили про нього, стверджуючи, що камінь виконує найзаповітніше бажання, одне єдине і те, що йде від серця. Творці метушилися, шукали того, хто його створив, так і не зумівши зрозуміти, звідки він узявся. Як вийшло, що саме пара нулів володіє інформацією про його появу — загадка. Саме в них я просив повернути частину загубленої душі. Саме в них...

— Загубленої?

— У тебе бувало таке: зустрічаєш когось, спілкуєшся з ним, і раніше ви не були представлені одне одному, але здаєтеся такими близькими?

— Буває, не часто.

— Це споріднена душа, душа того, з ким у минулому, далекому минулому, ймовірно, ви були близькі. Не тілесно, а духовно. Розумієш, — стиснувши мої пальці, дракон трохи відсунувся назад. — Відсутній осколок душі, втрачений у часі. Не розуміючи, що чиню біду, зрадив клятви, дані біля магічного джерела, розтоптавши довіру єдиної моєї, даної Всесвітом.

— Так, стоп, — обірвала я монолог. — Створюється відчуття, що ти говориш із кимось іншим. Які клятви у джерела? Ми з тобою до храму не дійшли, зробивши все по-швидкому. Чи в тебе є інша? — запитала вже без запалу, понизивши голос і примруживши очі.

— Хто інша?

— Жінка? — насупила я ще й брови.

— Жінка? Ні, у мене немає інших жінок. У мене є дружина. Кохана.

— Тоді яку біду ти творив? Які клятви зрадив? — запитала розгублено, затріпавши вухо. — І чию тоді довіру розтоптав?