19.3

     Цього разу Іль не пручався. Щойно я послабила шнурок корсета, він скотився по тканині на підлогу. Поводячи носом і чхнувши, малюк не поспішаючи став прогулюватися кімнатою, залишаючи крихітні сліди на запорошеній підлозі. Скинувши на підлогу те, що залишилося від колись симпатичної і зручної сукні, я прошльопала за ширму. Широкий таз із двома ручками, відріз м'якої тканини, чотири плоских камені для нагріву води і щось, схоже на труп їжачка, що розклався.

— Напевно, мильні водорості, — гидливо потикала пальцем у дивну масу.

— Між іншим, дуже дорогі водорості. Неллі, сподіваюся, ти хоч зараз гола? — обурено вимовив чоловічий голос із того боку ширми.

— Версавій?! Збоченець, ти міг трохи почекати?

— Чого почекати, поки вийдеш з-за ширми чистенька, спокусливо обмотана вологою тканиною? — загравально видав цей нахаба.

— Ем-ем, — не знайшлася що відповісти.

— Ось тобі й «ем». Прохолодно тут. Додам трохи жару в камін. Ти не проти?

— Додай, справді холоднувато.

— Нелька?

— Ав?

— А я красивий? — від несподіванки мало не перекинула таз.

— Красивий. Версавій, щось сталося?

— А Максайт красивий? — не звертаючи уваги на запитання, продовжив гарнапій.

— Красивий.

— Тоді чому з нас двох красивих ти вибрала його?

— Тому що я його кохаю, — після невеликої паузи, відповіла, розуміючи, що це правда. Люблю, я люблю свого дракона.

— Ось і чудово, ось і молодці. А дракон-то який нервовий у тебе, битися поліз, — усміхнувся Версавій.

— У сенсі? — здивувалася я.

— Та поки з нього зізнання витягнув, довелося літати від пазурів по всій мерії, — уже відверто радіючи, розповідав друг.

— Яких кігтів? — не зрозуміла я.

— Чорнявих таких, величезних таких. Злий він у тебе, Нелька. Сказав, що зламає в мене все, що ламається, — реготав в голос Версавій.

— Так і сказав? — виглянула з-за ширми, спостерігаючи, як Версавій водить руками над вогнем.

— Ага, — повернувся він, усміхаючись. — Тепліше?

— Тепліше. А тобі не було страшно?

— Неа. Дракон у гніві страшний, звісно, але він же не зикайка якась, щоб головою не думати. Такого охоронця душі як я, ще пошукати потрібно. А ви, об'єднавши потоки, тепер є єдиним цілим.

— Охоронець душі? — скинула в таз шматок слизької водорості, спінюючи воду ногою. — Це як? — поєднувала я приємне з корисним, миючись і ставлячи запитання.

— Ти ж розумієш, що тіло смертне? Розумієш, — відповів на своє ж запитання хлопець, не чекаючи відповіді від мене. — Довгожителі старіють, тіло в'яне. Зрештою, легкій душі більше нема за що чіплятися, і вона, покинувши тіло, спрямовується в чорноту. А в гарнапіїв не так, — замовк він, замислившись.

— Не так? — активувавши теплий камінь, кинула його у воду.

— Не так, — відгукнувся і знову замовк гарнапій. — Для того, щоб жити, а не існувати, нам потрібно взяти на себе певні зобов'язання, — після паузи відповів він.

— Зобов'язання?

— Зобов'язання щодо супроводу смертного.

— Версавій, не можу зрозуміти: ти мене лякаєш чи просвічуєш? Можна зі змістом, з толком, з розстановкою?

— Добре. У світи прибувають душі. Це зрозуміло? — почав він пояснювати.

— Ага, — відгукнулася я, пробуючи температуру води.

— Є порожні душі — дуже рідкісне явище. Частіше приходять ті, яким дано другий шанс або потрібно виправити помилки минулих життів. У таких усе життя — боротьба. Деякі справляються, а вирушивши за межу, проходять наступний виток підкорення Всесвіту. Є й такі, як ви з Максайтом, що прийшли для однієї-єдиної місії — порятунок магічного світу. За якою ознакою вас відбирають для вселенської місії — мені невідомо. Такі душі — як маленькі деталі складного механізму. Кожен, хто прийшов, робить вчинки, які запускають ланцюг подій і ведуть до змін. Зароджуючись у материнській утробі, ми позбавляємося знань і сили.

— Хитромудро якось виходить, — змиваючи піну з плеча, прокоментувала сказане.

— При постійному вдосконаленні розуму і тіла, колишні пізнання частково повертаються. Хтось бачить сни, інший відчуває, як правильно, а як ні, приходять образи. До обраних приходять предки або душі, які закінчили шлях не з власної волі.

— У більшості випадків це називають інтуїцією. А ось пращури, які приходять, — це, мабуть, здебільшого до екстрасенсів належить. Або до божевілля, — додала тихо.

— Можна називати як заманеться. Колишню здатність потрібно ще заслужити, з нуля на голову нічого не звалюється.

— Роботою над собою? А як же добрі діяння, праведність життя?

— Праведність, як і правда, у кожної раси своя. Добрі вчинки – це стежка, яку важко відшукати, однак і піти з неї складно. Допомагаючи іншим, ти виконуєш програму, — продовжував просвіщати мене гарнапій.