19.1

Суд

     Просторе приміщення з важким, застояним повітрям. Високі вузькі вікна затягнуті темною, цупкою тканиною, яка не пропускає світло. На стінах, у порожніх рамах замість картин господарюють павуки, сплітаючи нові лінії навколо вже створеного візерунка. Магічні світильники голосно деренчать, немов полум'я свічки на вітрі, ліниво спалахуючи один за одним. У тьмяному світлі інтер'єр виглядає ще похмурішим. Лівіше від входу розташований довгий стіл із цільного масиву дерева на товстих ніжках і з гладкою поверхнею. Поруч два стільці, один з яких із високою спинкою, прикрашеною різьбленим візерунком. Більша частина кімнати порожня, а біля стіни, навпроти столу, розташовуються низькі, вузькі і, на вигляд, абсолютно незручні лавки, обгороджені товстими залізними прутами. Оглядаючи простір, мимоволі погляд зупиняється на численних вузьких борознах, висічених у кам'яній підлозі у формі кіл. Тут усе нагадує зал судових засідань, у якому мені доводилося побувати. Брат-близнюк, от тільки неохайний брат і зовсім непридатний для сьогоднішнього заходу. Товстий шар пилу, що покриває всі без винятку поверхні. У кутах складені коробки, згорнуті в рулони чи то прапори, чи то картини, які були вийняті з рам, і бруд, що стікає некрасивими розводами по стінах. Це приміщення явно давно не використовується за призначенням, оскільки воно просто аварійне. Що ми тут забули?

     Озирнулася на вхід, де стовпився народ. Вдивляючись в обличчя, намагаюся відшукати хоч одне знайоме. Жодного, лише неохайного вигляду солдати, які раз у раз починають сперечатися, хто з них проведе мене після оголошення вироку в кімнату очікування. Вирок? Мер вирішив зіграти у свою гру? Страшно... Ось тепер по-справжньому страшно. Одна справа, коли грають за правилами, і зовсім інша – коли шахраюють.

— Ай, — вістря брошки врізалося в долоню, завдаючи болю. Та що ж це таке! Уся закипіла всередині. Один кусає, інша коле. Стиснувши зуби, стримуюся з останніх сил, щоб не викинути подарунок Нафи. — Це взагалі коли-небудь закінчиться? 

— Закінчиться, — у мій бік попрямував один з охорони, виблискуючи трьома зубами, — так швидко, що не встигне й початися, курча.

— Фек, стань на місце, — прогарчав невисокий хлопець, виходячи з-за широкої спини людини-вовка. — Наме, прошу вибачення за неохайність новобранців. Моє ім'я Донат Марін Вулд, — уклін головою. — Шил орійк об'єднаної армії, особистий радник Браунталіана, другого правителя, який увійшов до ордену. До нас потрапили документи дивного змісту, у чому ми й спробуємо розібратися. Тут і зараз ви перебуваєте під моїм захистом, — знову уклін головою, — Це гарантує вам прийняти покарання відповідно до закону, оминаючи насильство і приниження.

— Дякую, — сторопіла я, не знаючи, як правильно реагувати на сказане.

— Не варто. Це обов'язок кожного – пильнувати честь обраних.

— Обраних? — тепер мені захотілося його стукнути.

— Ви є представницею вищого світу, і яким би не був раніше ваш намір, покарання ви понесете лише за доведений злочин.

— Тобто я можу грабувати, вбивати, а покаранням мені буде лише сувора догана? І то, якщо доведуть.

— До чого ви зараз хилите, наме? — насупився мій нежданий захисник.

— Не хилю, кажу прямо. Шил орійк?

— Так, — тихо відповів він, примруживши одне око.

— Ваше звання високо цінується в армії? Я жінка і мало розбираюся в чинах.

— Високо.

— Гадаю, це дано вам за відвагу, відданість і характер, які дозволили стати тим, ким ви є.

— Мої батьки походять з небагатого роду. Віддаленість від столиці та мізерні ресурси, виснажені війною, не дозволили мені завершити навчання. Командної справи я навчився у полі, засіяному трупами товаришів. Не здався, не зламався, повернувся, продовжив навчання в столиці і досяг певних успіхів у вибраному напрямі. Наме, перед вами напе, який вміє відрізняти підроблене від істинного. Прошу вибачення, — сказав він, стаючи на одне коліно, — у вашому випадку я помилився. Біда в тому, що я чоловік і обдурився виглядом жінки, яка без сторонньої допомоги не змогла тримати свій вигляд у порядку.

— У камері? Мені в камері мала бути помічниця? — розмова набула дивного повороту.

— У якій камері? — від подиву в чоловіка округлилися очі.

— Холодній. Припиніть так кліпати очима, інакше ваші підопічні вирішать, що я відьма, і судити мене зовсім не стануть, застосувавши спалення на місці.

— Наме, вас підозрюють у співучасті у тяжкому злочині. Точніше, в умертвінні немовляти вашої подруги. Я правильно розумію?

— Напе, мене схопили в лісі, коли я збирала корінці та бруньки. Прокинулася вже в холодній брудній камері. Мені ніхто не висував жодних звинувачень, і тільки зараз дізнаюся, чому я тут, — ну так, збрехала трохи. Альошиу мені все розповів, але ж офіційного обвинувачення так і не було пред'явлено.

— Ваша подруга...

— Підопічна, вона моя підопічна. За моєї відсутності дівчина народила здорового хлопчика. Його батько – снаг.

— Ви зможете цю інформацію підтвердити в суді?

— Звичайно.

— Це змінює справи...

Договорити йому не дозволив дротик, що стирчав із шиї.