17.1

     Правильно сказав, потрапивши в саму точку. Використовувати можна у будь-якій ситуації, головне – не панікувати. Альоша пішов передавати мої подяки Лу і всім тим, хто не залишився осторонь, попри неприємні чутки, розпущені в місті.

     Добравшись до схованки, пошарила в темряві руками. Рази два натрапивши на Іля, погладила малюка між вушок, через що він кумедно шкрябав кігтиками і видавав пихкаючі звуки. Вивудивши невеликий магсвітильник із купи наспіх зібраного ліжка, активувала його. У слабкому мерехтливому світлі камера не здавалася страшною, більше нагадуючи кімнату страху з луна-парку, який заїхав у місто без єдиного дозвільного документа. Вологий камінь, іржаві ланцюги, немов бутафорські, прибиті до однієї зі стін. Високо під стелею розташоване заґратоване віконце, через яке яскраві далекі-далекі зірочки дарують надію на краще. У кутку обривки тканини, шматки старої шкіряної сумки й осколки від простого глиняного посуду. Камера досить простора, і це не може не радувати, якщо врахувати відсутність навіть простих зручностей для фізіологічних потреб організму. Найдальший кут довелося пристосувати під туалет.

     Зітхнула, згадуючи моменти, коли терпіти немає жодної можливості, а за дверима камери метушня все не вщухає. Як засвідчила практика, слідом за метушнею зазвичай приходили різні гості... Ось і зараз закінчити ранковий моціон заважають невгамовні стражники. Погасивши магсвітильник, вирішила підійти ближче до дверей, можливо, ця зміна виявиться більш балакучою і вдасться почути хоч якісь новини.

     Навшпиньки, піднявши краї сукні, рушила в бік входу. Не дійшовши буквально кілька кроків, застигла, почувши не розмови, а вже знайомий скрегіт металу. Різко відчинившись і впустивши відвідувача, важкі двері, видавши жалібний скрип, повільно зачинилися, залишивши нас у повній темряві. Клацання і, злетівши зі свистом до стелі, роздулася світлова куля, висвітливши фігуру гостя. Високий, гордовитий, із заплетеним у дрібні косиці волоссям.

— Максайт? — здивуванню немає меж. Начебто він, але щось мене бентежить.

— Дострибалася, зикайка? — скрививши рот, вимовив мій чи не мій дракон.

— Дострибалася, — розгублено відгукнулася я, — Ага.

— За свої вчинки треба відповідати, — його погляд ковзнув по моїй фігурі.

— У якому сенсі? — машинально стала поправляти волосся, смикати речі.

— Потрібно поважати голову, — цокнувши язиком, скривився дивний гість, дивлячись на моє волосся.

— У якому сенсі? — заїла платівка в мене.

— У горизонтальному, — куточки губ не Максайта піднялися догори, але обличчя залишилося, немов маска, — нерухомим.

— А як же ми? — клубок застряг у горлі.

— Ми? А що ми? Ну покувиркалися у вільні дні, — скривився він, дивлячись на мене. — Задоволення ти мені не принесла.

— І? — проковтнувши клубок, що заважав злитися, вирішила уточнити для галочки. — Усьому кінець? Що ж ти відчуваєш до мене?

— Я. Тебе. Ненавиджу, — заявив нібито Максайт.

— В очі скажи, — гаркнула на парнокопитного.

— Я ненавиджу тебе, наме, — сказав чоловік, так і не дивлячись в очі. Різко мотнув головою. Та так, що заплетене в косиці волосся хльоснуло мене по обличчю. Дракон попрямував до виходу.

— Кульку вимкнути забув! — крикнула слідом, усміхнувшись. — Кого-кого, а тебе я й не любила ніколи. Треба ж, навіть не тьохнуло нічого, — з цими словами, розвернувшись, попрямувала в бік невеликого вузлика, залишеного Альошиу.

     Кістяний гребінь, ароматні трави, подрібнені в пудру, і блюдце з дорогого металу, натерте до блиску. Воно послужить замість дзеркальця, а ось трав'яну пудру використовую як антиперспірант. Минулого разу разом із провіантом передали і сукню, схожу на ту, в якій я прокинулася в камері. Здивувала схожість кольору, фасону і навіть воланів, відірваних, найімовірніше, внаслідок транспортування мого непритомного тіла. Хто, коли і за яких умов встиг роздивитися вбрання, повторивши його в деталях, — не маю жодного уявлення. Кожен має займатися тим, до чого в нього покликання. І якщо шпигунські навички та підкилимні ігри — не моє, то туди носа я й не суну. Хочеться вибратися з цієї непростої ситуації і жити, просто-напросто жити.

     Відшукавши вчорашній відріз усе ще вологої тканини, збиралася привести себе до ладу, як почула дивні звуки, що лунали з кута. Куля, залишена не моїм драконом, час від часу потріскувала й блимала, додаючи непростій ситуації лякаючих ноток. Чиєсь натужне: «Ииичь», шерех, дзвін і...

— Іцик, скажи як є, я шо, така товста? — абсолютно несподівано для мене пролунав знайомий голос.

— Нафочка, викинь цю дурницю з голови, ти просто дуже помітна, — вторив жіночому чоловічий голос.

— Правда? — скептично вимовила моя давня знайома.

— Шоб мене на ринку обдурили.

— Вірю-вірю, не розпорошуйся. Чиркни-но вогника, подивимося, до кого цього разу забрели.

Іскрячись, угору злетіло щось, що нагадувало перо жар-птиці, освітивши приміщення повністю.

— Ого, — це все, що я змогла вимовити, дивлячись, у яких антисанітарних умовах доводиться перебувати. Та й парочка старих знайомих змогла справити незабутнє враження. Обидва одягнені в обтягуючі чорні костюми, обличчя забруднені сажею, а за спинами — по величезному рюкзаку. Ніндзі, не інакше. — Е-е-е-е, — диригувала я руками, але на думку не спадало жодного правильного і точного слова.