Розділ 17

     Безкрає небо, усипане рожевими хмарами, які пливуть, даруючи спокій. Уявивши за спиною крила, злетіла у висоту, відгороджуючись від реальності. Лечу в тиші, насолоджуючись свободою, як раптом, розсунувши маленькими лапками пухнасті хмаринки, у моєму полі зору опинився Іль. Хвацько крутячи смішним хвостиком, підлетівши до мене близько, він боляче вкусив за ніс. Потираючи пульсуючу від болю частину тіла, всіма очима втупилася на звірка.

— Що робиш? — зашипіла я, загрібаючи вільною рукою м'які хмари і намагаючись підібратися якомога ближче до нього.

— Іль, іль-іль, — кружляв малюк, вислизаючи від розсердженої мене і видаючи стурбовані звуки.

     Марево сну неохоче стало відпускати зі своїх обіймів. Струшуючи його залишки, охаючи й розминаючи спину, сіла на імпровізоване ложе. Прислухалася до звуків, що лунають з-за дверей: тупіт ніг, метушня, суперечка... Ой-йой-йой, у мене ж нічого не заховано. Зірвалася з місця, скидаючи на ковдру залишки провіанту, тепловий камінь і вологий відріз тканини. Потягла в кут, активувавши маскувальну сітку. Знайшла очима Іля, який спокійно хрумкав сухарем.

— Іль, ховайся, – прошепотіла, деактивуючи крихітний магсвітильник. — От дурна, — сварила я себе за безглуздість. — Потрібно було відійти трохи далі, а потім гасити. Ти сховався? — уточнила в гризуна. Виставивши вперед руки, повільно ступала в темряві. Як слід дійти нікуди й не встигла, скрегіт ключа, що провертався в замку, попередив про відвідувача. Або відвідувачку, якщо судити з обрисів невисокої жіночої постаті, що стояла в проході.

— Неллі, — стурбовано покликали мене. — Дівчинко моя, ти тут? Чому так темно? — повернувши голову в бік коридору, поцікавилася гостя.

— Рімарія? — не вірю своїм вухам.

— Ну ось, — вона сплеснула руками, роблячи крок у камеру. — Варто на трохи відлучитися, як ти з Рі знову перетворюєшся на Рімарію. Тебе що, били? — поцікавилася вона, приймаючи з рук стражника смолоскип.

— Ні. Що, так погано виглядаю? — я швидким рухом поправила сплутане волосся.

— Так, — скептично оглядаючи мене, кивнула Рі.

— Що «так», — пробурчала я.

— Виглядаєш погано, та й із головою, схоже, кепсько. Ну що встала? Збирайся, ми йдемо, — заявила моя неждана рятівниця.

— А так можна? — сторопіла я.

— Кого це цікавить – можна-не можна, — скривилася Рі, — Пішли. Залиш тут усе і пішли.

— Усе залишити не можу, у мене Іль.

— Це ще хто? — жінка зацікавлено поводила очима по освітленому простору. — Дракон знає? А, до речі, де дракон?

— Поїхав, — сумно відгукнулася я.

— Викликали чи виманили? — поставила Рі запитання, над яким я навіть не замислювалася.

— Я навіть не думала в цей бік, — зізналася їй, приклавши пальці до скронь.

— Твоя справа не думати, — Рі відкрила невелику сумочку, дістала мундштук, підпаливши тонку самокрутку. — Твоя справа жіноча – народжувати крилатиків. І як вам дозволили церемонію провести? — видихнула вона тонкою цівкою блакитний димок.

— Вона була зім'ята і біля ліжка, — прошепотіла я зніяковіло у відповідь.

— Ого, а суддя у нас романтик, — прикривши очі, додала, — Або скупердяй, — насупивши брови, констатувала вампірша. — Єсенія де?

— Поверхом нижче.

— Мені доповіли, що вона задушила дитинку, а ти про все знала, — послідувало важке зітхання і нова затяжка ароматною сумішшю. — Історія, витягнута з носа рундука. Ходімо, — розвернулася Рі, уткнувшись носом у груди Альошиу. — Поклонів тобі, здорованю.

— Рімарія, вам не дозволять вивести дівчат. Ви ж обох вирішили забрати, я правильно розумію?

— Звичайно. Дивно, що ти цього не зробив досі.

— Я хотів, — потупив погляд Альошіу, — Але ходи заблоковані, а за мною стеження.

— Ого, як за вас узялися. Хто? — поцікавилася Рімарія.

— Дідім ам Оранес де Пуллій, — відповіла я замість Альошіу.

— Мер, — протягнула Рімарія. — Дострибався, — вона затягнулася знову, повільно випускаючи цівку диму. — Альошіу?

— Слухаю вас, тур Властіна.

— Дівчаток берегти, пестити, плекати. А я поки що піду, дещо вирішу, — розвернулася вона і пішла, не сказавши більше ні слова.

— Дівчинка, — зам'явся Альошіу. — Справи не дуже хороші.

— Чому? — стривожилася я.

— Справу винесено на розгляд...

— Чудово! — вигукнула, не давши договорити.

— Я налаштований не так оптимістично, як ти, — тихо сказав Альошіу.

— Чому?

— Докази побудовані таким чином, щоб переконати суддю не ставити вам запитань.

— Я... як це? — розгубилася я.

— Неллі, я вірю вам і... — здоровань замовк.

— Альошіу, — тихо позвала я його.

— Так.

— Який колір шкіри у дитини, яку видають за малюка Єсенії? — поставила я запитання.