9.4

     Холодний вітер, мордуючи невисоким деревцям верхівки, пробирав тіло до кісток, змушуючи сильніше кутатися в тонкий плащ. Піднесла руки до обличчя, зігріваючи диханням змерзлі пальці. З ранку небо затягнули важкі хмари, раз у раз обсипаючи землю холодною крупою. Повз у своїх справах йшли городяни, солдати, які несуть службу, і лише двоє незнайомців стояли біля неробочого фонтану, не зводячи з нас очей. Один із них – нещодавній переслідувач, а от інший, високий симпатичний хлопець із тонкими рисами обличчя і рудим волоссям, явно Ніясей. Гарний хлопець. Стоїть і дивиться лише на дівчину, яка стоїть за моєю спиною та щось шепоче своєму подільнику.

— Він мене забере, — Єся не питала, а констатувала факт.

— Не має права, — промовив Януарій, виходячи до нас у теплій накидці.

— Не має? — уточнила в нього, не повертаючись до служителя храму.

— Ні.

— Тоді ходімо, — узяла тремтячу долоньку, потягнула дівчину, яка впирається, вниз, — Тільки акуратно, на сходах слизько.

    Вниз йшла на негнучких ногах, намагаючись не видати свого страху. Чоловік, що переслідував нас, сплюнувши під ноги, рушив у наш бік. Яких зусиль мені коштувало, відвернувшись, не рвонути під дах храму — ніхто не знає. Ноги ослабли, і переставляти їх ставало дедалі важче, по спині спустилися кілька крапель поту. Єся сильно смикнула рукою в спробі втекти, але зрозумівши, що відпускати її я не збираюся, змирилася.

— Добігалися, зикайки? — розтягнув губи бандюг, а ніким іншим він і бути не може.

— Вибачте, ви щось хотіли? — запитання вийшло поставити спокійним голосом.

— Хотіли, — він зупинився за кілька кроків до сходів, — Ти, — палець з обламаним і таким знайомим нігтем показав на Єсю, — До мене, — дівчина смикнулася вбік. Підійти хотіла вона до нього чи все ж таки втекти — не знаю. Вчепилася в неї кліщем, чи то шукаючи підтримки, чи то намагалася вберегти від необдуманого кроку. 

— Не думаю, що ви маєте право щось вимагати від Єсенії Аюнар.

— Я, може, й не маю права, а ось її брат...

— Теж не має права, — перебила його.

— Ти відійди, ми самі вирішимо, хто тут на що має право, а хто ні, — задоволена посмішка і кивок у бік Ніясея роз'яснив мені ситуацію.

— Проблеми? — низьким голосом поцікавився родич, що підійшов до нас.

— Ніяких проблем. З дороги відійдіть.

— Сєня, закінчуй дружні стосунки з наме і дуй додому. У твоєму становищі потрібно себе берегти, — брат звернувся до сестри.

— Її становище тепер під моїм контролем. Підстав наказувати або вимагати у вас більше немає. Ви можете лише попросити. 

— Ти хто така? — з молодика, як із дерева перестиглий плід, вмить злетіла вся доброзичливість. Зараз перед нами стояв не спокусник, а чоловік, чиї плани руйнувалися. І ким? Фіголіцею та пігалицею, які посміли перечити йому — чоловікові! — Неважливо хто ти, вона моя сестра і зараз...

— Ми підемо далі у своїх справах, а ви, нешановні, підете у своїх, — після цих слів, сказаних з упевненістю, події почали розвиватися настільки швидко, що часу подумати, як залагодити конфлікт мирним способом, не залишалося. Далі все було як у сповільненому зніманні: неголений бандюк, наблизившись, відштовхує мене вбік; я лечу вниз із першої сходинки, які ведуть до храму, водночас не відпускаючи руки Єсі; бачу, як вагітна дівчина б'ється колінами об нерівну поверхню, і ми котимося шкереберть каменем по кам'яній кладці. Наступним був удар у живіт та такий, що в мене вибило все повітря. Лежачи на боці й ловлячи ротом холодне повітря, у картинці, що розпливається від сліз, спостерігаю, як братик і бандюган, особливо не церемонячись, підняли дівчину і, взявши під руки з обох боків, повели геть.

— Нєа, так справа не піде, — простонала я, — Від мене ще ніхто просто так не йшов, — крекчучи, як бабуся-старуся, стала на карачки. Дихання не приходило до норми, та ще й праворуч під час спроби вдихнути на повні груди відгукувався різкий біль. Ребро зламав, гад. Сильні руки, піднявши поранене тільце над землею, поставили на ноги, притримуючи, і, піднявши голову, я зіткнулася з єхидними очима салатного доглядача чарівного каменю.

— А ще чоловік називається, — дорікнула товаришеві за неучасть у програній битві.

— Я не чоловік і можу лише бути свідком того, що відбувається. Зараз буде боляче, — сказав загадково, і тієї ж хвилини мене накрив каменепад. Жартую, звісно, але відчуття схожі. Біль минув так само різко, як і почався.

— ...це що? — приводячи пульс до ладу, перепитала у чарівника. Саме чарівника, адже в мене геть нічого не боліло, а дихалося, як і раніше, легко й вільно.

— Знову базікаєш, — закотив очі до сірого неба Януарій, — Голова паморочиться?

— Ні.

— Потрібно наздогнати їх, поки не пішли далеко. Якщо вивезуть дівчину за межі міста, знайти потім буде складно.

— Куди йти? — розправивши плечі й поправивши одяг, уточнила в доглядача.

— Зараз туди, але на площу не виходь, звернеш у другому провулку, а там дорога пряма, що йде вулицею нижче і паралельно головній.

     Уперше в житті я була настільки сердита, що, забувши про страх, кинулася навздогін, не маючи ні найменшого уявлення, як відбити дівчину. Нічого, на місці зорієнтуюся.