9.2

Присягання та пригоди

Похід до храму – окрема історія.

     Сукню підібрала Єсенії зі щільної тканини темно-зеленого кольору з коміром-стійкою і широкими манжетами. Потрібно було максимально зробити її несхожою на саму себе. Виявивши в коморі відріз напіввовняної тканини, схожої на твід, спорудила для неї нашвидкуруч накидку. На голову, прикривши руде волосся, пов'язала хустку. Собі ж обрала сіру сукню до підлоги простого крою. Поверх накинула довгий плащ із капюшоном. У приготовану сумку поклала гаманець, документи і подарунок від тітоньки Нафи – качалку. Після смерті вчителя, містом так відкрито я ще не пересувалася, і чим нам це загрожує, навіть не підозрюю. А в боротьбі за себе всі засоби годяться.

     Будинок Мілаша стоїть у незвичайному місці. Виходячи з одного боку двору, ти опиняєшся у провулку, який веде на широку вулицю, де всуціль мешкають заможні напи. Однак якщо вийти в непримітні дверцята в задній частині двору, то опинишся у кварталі не найбагатших жителів міста. Будинок стоїть на досить великій ділянці неправильної форми і, можливо, внаслідок своєї конфігурації він зачіпає і центр, і низи. Не стали ризикувати, виходячи на центральну вулицю, а скористалися бічними дверцятами, завдяки яким до вчителя і потрапляли після сходу сонця особливі клієнти.

     Відсунувши заглушку від оглядового вічка, уважно роздивилася навколишнє оточення. Невисокі дерев'яні споруди, що стоять щільно одна до одної, вузька доріжка, витоптана в густій траві, і паркан із кривих гілок. Жодної живої душі. Звичайно, нікого. У цей час люди і нелюди, які проживають тут, перебувають там, куди вдалося влаштуватися на постійну або ж тимчасову роботу. Вдома, на господарстві, залишилися, найімовірніше, лише жінки, малі діти та люди похилого віку, яких у цьому місті бачила небагато. Не думаю, що хтось із них захоче перешкодити нам пройти до місця призначення.

     Йшли, постійно озираючись. Якщо на очі попадався чоловік, причому будь-який, я починала нервувати, смикаючи Єсю за руку. Який вигляд має Ніясей – не мала жодного уявлення, а ось те, що він має повне право повернути блудну сестрицю додому – усвідомлювала чітко. Щоправда, і поводитися, як загнані в кут миші, не можна, інакше наше підприємство нічим добрим не закінчиться.

     Долаючи почуття страху, що дряпало нерви з моменту виходу за межі двору, ми опинилися біля широкої площі. Храм знаходився трохи осторонь від будівлі мерії, оточений численними деревами та чагарниками. Площею розгулюють найрізноманітніші особистості: жебраки, роботяги, військові, гарно вбрані жінки й діти. У такому натовпі можна як запросто загубитися, так і натрапити на того, з ким зустрічатися зовсім не хочеться. Нервово сіпнувся пульс, збиваючи дихання, та попри прохолодну погоду на лобі виступили бісеринки поту. Як бути? Повернула голову в бік своєї супутниці.

— Єся? Щось сталося? Чому ти така бліда? — схоже, у нашому випадку страх передається повітряно-крапельним шляхом.

— Це... то... є... він, — тремтячим пальчиком дівчина вказала в бік чоловіка, який завмер від нас буквально за кроків тридцять.

— Твій брат? — не зводячи очей із людини, поцікавилася в дівчини. У голові при цьому прораховуючи подальші наші дії.

— Ні. Цей ще гірший за брата. Він його друг, який і запропонував так вчинити з малюком.

— Єся! Єсенія, зберися. Нас розділяє торговець посудом і десяток людей. Зараз потрібно стати так, щоб піти з поля зору цього дружка. Далі. Он повільно рухається екіпаж.

Буквально за хвилину він буде навпроти. Ми маємо встигнути підійти до нього, продовживши рух так, щоб не було видно ноги за колесами. Питання є?

— Що таке хвилина? — тремтячим голосом запитала вона.

— Це зараз так важливо? — підсунувши дівчину на кілька кроків ближче до мети, запитала я.

— Так, — кивнула Єся, поправляючи хустку.

— Невеликий відрізок часу. Досить базікати. Коли я скажу «давай», підбігаємо до карети.

— Вони їдуть не в той бік, — запанікувала дівчина.

— Давай, — не надто підштовхнула її в напрямку екіпажу, з якого визирала сивочола негарна старенька бабуся з картузом на голові. Зараз неважливо, в якому напрямку нам рухатися, головне – сховатися від того громили. Чоловік виглядав переконливо: метри два зросту, широкі плечі, потужні ноги і неголене обличчя. Одягнений у прямі чорні штани, заправлені у високі чоботи, короткий плащ і шапку, яка щільно облягала, із закрученими в області вух бубликами. Вбрання на чоловікові могло виглядати пристойно, якби весь одяг не був брудним і пошматованим. У такому вигляді він скидався на бандита, хоча, можливо, таким і був насправді. Звідки тоді у простого обивателя інформація про те, ким є татусь ненародженого малюка? Мені здається, звідти й інформація про те, в якій саме частині міста ми з'явимося.

— Ой! Які симпатичні дівчатка, — раптом заговорила з нами старенька, поправляючи з'їхав убік очіпок.

— Здрастуйте, — привіталася сама і підштовхнула Єсю.

— Прекрасного елем, наме Рімарі, — схилила дівчина голову, швидко переставляючи ноги.

— Куди шлях тримаєте? — підтримала бесіду старенька.

— До храму, — не зменшуючи кроку, відповіла вже я.

— А ховаєтеся від кого? — вицвілі очі пробіглися по людях, які снують туди-сюди, — Допомогти? — раптом запитала бабуся, відчиняючи дверцята багато оздобленого екіпажу.