7.2

— І-і-шь, — жалібно донеслося з нього, — Ішь? — повторила, простягаючи в бік щільно зав'язаного мішка тремтячі руки. Скільки не докладала зусиль, у темряві туго затягнутий вузол ніяк не вдавалося здолати. Тим часом на галявині відбулися зміни: один із п'яти умовних бандитів почав переглядати речі, розкидані в запалі сутички по всій галявині. «Шукає щось або, скоріше, когось», — постукала в голову думка. Не зовсім розуміючи, навіщо, схопила куль і поповзом, не відвертаючись від недругів, подалася шукати безпечне місце. Цікаво, якщо подивитися на мої дії збоку, який це має вигляд? Забруднена брудом і чимось, що не дуже приємно пахне, подекуди, як їжак, у сухих колючках і листі. Повзу з писклявим мішком у зубах, тягнучи дві торби зібраних нещодавно ягід і насіння. Думаю, дикі кабанчики прийняли б за свою.

— Нікого! Свене, що будемо робити? — перервав мої роздуми неприємний скрипучий голос. Що саме відповів йому якийсь Свен, почути не вдалося. Під руками хруснула гілка, і, не встигнувши схаменутися, я полетіла вниз головою. Машинально обхопила живу істоту, намагаючись згрупуватися так, щоб при падінні не задавити врятованого. Удару не було, ми просто зависли в повітрі, немов у липкому павутинні, сплетеному для дурних жертв, які не дивляться, куди йдуть (повзуть), і в підсумку падають. Витягнувши руку в темряві, спробувала намацати хоч щось матеріальне. Порожньо. Немає нічого. Але ж так не буває? Замість відповіді перед обличчям спалахнула срібляста іскорка: одна, друга, третя. Вони множилися, кружляли, збираючись у різні фігури й виблискуючи все яскравіше і яскравіше. Стало боляче дивитися на хаотичний танець... Прикрила очі й тієї ж миті відчула різкий ривок, який закінчився в чужих обіймах.

— Версавій, не притискай так сильно нашу гостю. У неї настільки складний сімейний стан, що навіть нитки життя на полотні долі не доткали малюнок.

— Аурелія, що ти тут робиш? Усі смертні, які живуть біля підніжжя, добре знають правила. Вона належить мені! - слова пролунали з такою силою, що навіть у своєму напівнепритомному стані я відчула їхню переконливість і повірила, що це дійсно так — його й лише його. І все ж, на всяк випадок спробувала звільнитися. Марно, мене тримали міцно.

— Не твоя, — відповів приємний жіночий голос, — Вона брата твого врятувала. І, як тобі відомо, за тими самими правилами, в боржниках тепер ми рахуємося. Що крила повісив? Бери дівчинку і неси в гостьову кімнату. Їй відлежатися потрібно. Твоя пастка останні сили в неї забрала.

— Сафіній? — неспокійно перепитав невідомий.

— Вдалося раніше висмикнути. Дівчинку немов тримав хтось. Відчуваю, що потоки її цілі лише завдяки артефакту, але де він сам, не зрозумію. Давай неси. Поліан закінчує з малюком і допоможе нашій гості.

     Море... Невтомно перекочуються ласкаві хвилі, теплий пісок, у який приємно заритися руками, перебираючи дрібні крупинки. Пекучі промені сонця обпалюють ніжну шкіру, і вода змиває неприємні відчуття, даруючи м'якість. Невідомість вабить, притягує, кличе. Несподівано для себе піддаюся стихії, пірнаю, пливу, втомлююся, не вистачає повітря, тону. Море... Воно ніколи не буває одноманітним, нецікавим, бо щодня, щохвилини різне. Тіло негарними зигзагами опускається все ближче й ближче до дна, стаючи одним цілим із темною глибиною водної стихії.

— Бач, чого надумала, — б'є дзьобом у груди стара сусідка Праска і погрожує зморщеним пальцем. А потім, перетворившись на величезну міль, відлітає геть.

— Бити-то навіщо? — кажу і сама лякаюся свого і такого чужого захриплого голосу.

— Я не бив, — ображено промовив хтось, — Просто поділився.

— Чим? — запитала я... у кого, до речі.

— Життєвою енергією, — гордо так заявили мені.

— Ти хто? — потерла грудну клітку із заплющеними очима.

— Версавій.

— А я? — щось туплю.

— Мама сказала, що Неллі, — тут же надійшла відповідь.

— А мама в нас хто? — хрипло і не відкриваючи очей, продовжувала допит.

— Пророчиця. Очі відкрий, — порадив... Версавій.

— Страшно, — зізналася темряві. Так простіше, нікого не бачиш, наче спиш, а отже, і говорити можна буквально про все.

— Страшно мало бути, коли вмирати надумала, а зараз усе гаразд. Розплющуй очі, а то вкушу, — голосом стражденного скуштувати чужої плоті промовив якийсь Версавій.

     Потрапивши в чужий світ із незвичними умовами, мені довелося заново навчатися традицій, навичок, письма. Переживаючи за вчителя, шиваль та й за себе, я схудла. Тут немає ваг, зате, примірявши джинси, в яких потрапила сюди, зрозуміла, що носити їх не зможу — великі. Тож зараз дорожу кожним сантиметром і всіляким невідомим відкушувати хоч найменший кусочок дозволяти не збираюся. Розплющила очі й... знову прикрила. Це хто?

— Ну? — нетерпляче сопіння і скрегіт такий, ніби ніж об виделку точать.

— Ти хто? — пошепки знову запитала я.

— Головою вдарена, чи що?

— З чого вирішив? — я ображено засопіла.

— Я вже представлявся. Версавій, гарнапій із роду Фадей Етип, старший син із правлячої династії Армаріус, нащадок Архелії та Поліана.

— А я... — вирішила представитися повним ім'ям, але була перебита.