6.1

     Мінлива погода дзеркально відображала і мій настрій. Небо то затягувалося пухкими хмарами, то від пориву вітру хмари розходилися рваними краями, впускаючи клаптики блакиті, то дрібний дощик починався, поблискуючи крапельками на сонечку. Пористий камінь бруківки був слизький, вологий і пахнув пилом. Холодні пориви нестерпного вітру тріпали волосся, вибиваючи пасма із зачіски. Утім, не тільки це заважало розслабитися, а й численні погляди: колючі, співчутливі, злісні, цікаві. Вони оточували, тривожили. Ми, тепер уже з чоловіком, не поспішаючи прогулюємося широкою центральною вулицею Толота. Мілаш міцно тримає мене за руку, не звертаючи уваги на роззяв. Чути шепіт від дівчат, незадоволені бурчання від сімейних. «— Нерівний шлюб», — крякнула за спиною старенька, погрожуючи небесам пошарпаною тростиною. Я простежила за старенькою, дивлячись у вітрину магазину, і натрапила на злісний погляд знайомого обличчя. Данута — колишня помічниця Мілаша по господарству. Стало зовсім незатишно.

     Після ритуалу населенню варто було продемонструвати ставлення до новоспеченої другої половини. Учитель наполягав, як би мені цього не хотілося, довелося, натягнувши на обличчя щастя, вийти на люди. Заходячи до крамниць, ми робили численні покупки: розкішні відрізи тканини, різноколірні нитки, каміння, солодощі, спеції. Це дорого, це розкіш за тутешніми мірками. Надмірні витрати не моїх заощаджень відверто лякали. Я червоніла, як дівчинка, дякувала, а на вухо просила припинити балаган. 

— Ні, люба, — так само тихо відповідав Мілаш, — Нехай кожен зробить із нашої вистави свої висновки. А ти не скромничай, купуй те, що тобі справді необхідно. Мені, чоловікові, складно уявити, що потрібно жінці. Давай-давай, не соромся. 

Порадою скористалася повною мірою, проте придбала лише справді необхідні речі. 

— Не переживай. Так потрібно. Залишилася одна справа, і підемо додому, — так само тихо на вухо промовив учитель, заводячи до чергової крамнички.

     З вулиці здавалося, що крамниця маленька і непримітна, а потрапивши всередину, з'ясувалося, що все зовсім не так, як здається. Ювелірний магазин, а не лавка. Стіни оббиті шовковою тканиною, по кутах стоять різьблені крісла з м'якими спинками, і всюди розвішані дзеркала. Посеред холу кругла стійка з прозорого матеріалу. Усередині на численних подушечках красувалися коштовності, каміння, невеликі злитки різних металів (які, можливо, в цьому світі мають цінність). Я ахнула від представленого асортименту: брошки з різним камінням, каблучки, браслети. Шпильки виблискували й переливалися від світла магічних кульок. Зізнатися, на Землі я ніколи не приділяла належної уваги прикрасам такого роду. Дарувати ніхто особливо не дарував, та й сама купувати не особливо прагнула. Напевно, з боку мій прочинений рот виглядав зовсім не естетично, а блиск в очах – болісно. Невисокий господар крамниці занервував, смикаючи строкаті шаровари. Дивний він. О-о, та це ж той чоловік, якого я прирівняла до мультяшного героя.

— Здрастуйте, — склавши руки перед собою на грудях у захисному жесті, привіталася з ним. 

— Мілаш, — пошепки звернувся він до вчителя, не зводячи з мене очей, — Це твоя анежанка? — взявшись за вузьке підборіддя, він оглянув мене з голови до ніг, зупинивши погляд на вишивці. 

— ЄрмілІрилійІй Гермоген, познайомся з моєю анежан – Неллі бер Ован тіреса Еверта ор Левонська. 

— Ого, загнули! — усміхнувся маленький чоловік. — Навіщо завітали? — примружив він око на кшталт розбійників. 

— Хочу побалувати Неллі, — учитель сказав це так, ніби я і справді його дружина, яка чудово виконала зобов'язання першої ночі. За що і належить мене винагородити. 

— Чим саме побалувати? — вимовив зі сміхом цей коротун. 

— Іро, зроби кулон-накопичувач, — нахилившись до вуха, тихо попросив учитель. 

— Каблучка! — голосно промовив Єрміл, очима вказуючи в бік вхідних дверей. 

— Так! — погодився з ним учитель, демонструючи на своїх грудях коло із зімкнутих пальців.

— О-о, напе розділив статус даний при народженні і тепер хоче зміцнити позицію жінки в жорстокому суспільстві? — трохи повернувши голову в бік виходу, досить голосно поцікавився господар ювелірки. 

— Звісно, шановний Ій Гермоген, — скривившись, як від лимона, відповів Мілаш, виймаючи з невеличкого мішечка дрібку білого порошку і розсипаючи навколо нас. — Усе, закінчуй блазнювати. Ір, мені необхідний для Неллі наймісткіший накопичувач, на який ти здатен. Тільки виглядати він має непрезентабельно. 

— А казав, що любиш її, — зморщив носик коротун, явно розраховуючи на інше прохання.

— Саме тому він має бути непрезентабельним. Ніхто не повинен здогадатися, що на шиї в неї бовтається накопичувач. Наїсться і без цього дівчина. Вибач, — повернувши голову до мене, покаявся вчитель. 

— Перстень? — нетерпляче смикнув за рукав, по-діловому поцікавився Ір. 

— Каблучка з каменем, але роби таку, щоб химерно було, по-багатому, як ти любиш. Нехай увага загострюється саме на ньому. 

— Добре. Сукню з візерунком у кого замовляли? — ніби між справою і без пауз, поцікавився Ір. 

— Неллі сама її пошила, — у голосі прозвучали нотки гордості. 

— Візерунок? — рука майстра ювелірної справи потягнулася до вишивки, але я відступила на півкроку, не дозволяючи торкнутися себе.