4.2

— Хто посмів? — чужі очі забігали в пошуку перешкоди.

— Відійди від неї, живодер, — повторила я не так сміливо, проте досить голосно. Безглуздо, напевно, ми зараз виглядали. Дівчина-обірванка в запорошених черевиках і пристойно вдягнений чоловік із коротким гострим клинком у руці.

— Ти хто така? — продовжуючи кривити губи на почервонілому обличчі, поцікавився він.

— Чи давно у вас спостерігається головний біль, легка нудота і підвищене потовиділення? — вирішила ризикнути й спробувати відволікти дядечка, який був явно налаштований до мене агресивно. Це був єдиний можливий спосіб, адже інакше впоратися з ним було б неможливо.Я маленький скуйовджений горобчик проти нього — величезного дикого кота. Вельми хворобливого кота, прошу зауважити.

— Ауерт, — рука зі зброєю безвольно опустилася. Я тільки зараз зрозуміла, наскільки йому було непросто ухвалити рішення і замахнутися на чуже життя. Він непоганий, обставини склалися так, що йому не доводиться вибирати, тільки діяти.

— Рік, значить. Гіпертонію, друже не мій, лікувати треба, а ви так запустили, — неправильно поводжуся, час уже починати звикатися з цим світом та вживати в мовленні місцеві слова і назви.

— Гіпертонію? — крок у мій бік, — Лікувати? 

— А чому ви дивуєтеся, власне кажучи, — розводжу руками, — Вам хвороба явно заважає вести звичний спосіб життя. А все чому? 

— Чому? — задерши одну брову, протяжно поцікавилися в мене. 

— Тому, що ви нездорові, — винесла вердикт особа, яка знає про гіпертонію винятково завдяки колишньому сусідові дядьку Сьомі, який помер через те, що відмовлявся дотримуватися приписів медиків. 

— Лікарка? — із сумнівом зауважив мужик. 

— Учениця, — уточнила, скоріше, для себе, ніж для співрозмовника, — Конячка ваша? — киваю в бік тварини, яка, відкривши одне око, прислухалася до розмови. 

— Синові вів, — засмучено зітхнув мужик. 

— І що трапилося? — я діловито завернула рвані рукави. 

— Не знаю, не розумію, — підняв він на мене погляд, — Вона просто стала завалюватися набік. Їй боляче, потрібно добити... 

— А ну стояти! — витягнула палець уперед, немов це вістря грізної зброї. — Їй боляче від того, що ви збираєтеся її вбити, а не від того, що сталося з ногою. 

— Такі травми у шиваль не лікуються. Можливо, тобі вдалося відгадати мою хворобу, хоча назву чую вперше. Повір, буде краще не дозволяти тварині залишатися в муках. 

— Я хочу спробувати, — тихо, але твердо промовила я, дивлячись чоловікові в очі. 

Він зробив кілька широких кроків, глянув на конячку, відвернувся, кажучи вбік: 

— Якщо вона не оговтається від травми, я сам покінчу з нею. Даю тобі десять монтіоно. Згодна?

— Якщо я поставлю її на ноги... — не давши мені договорити, мужик надривно розсміявся. 

— Ти самовпевнена. Якщо вона зробить більше одного кроку, присягаюся виконати будь-яке твоє бажання, за умови, що воно не буде загрозою добробуту моєї сім'ї або служби. 

— Приймаю присягу, — як несподівано швидко він погодився, дивно. Нічого, зате у чотирилапої з'явився шанс.

     Урочистий проїзд через головну міську браму на довгому возі, призначеному для перевезення вантажу, та в оточенні охорони заступника мера оборонного оплоту, який стоїть на перехресті семи кордонів, мав вигляд більше ніж запам'ятовувальний. Під'їжджаючи до центру площі, посеред якої стояв фонтан, як і було домовлено з Мілашем, я плескала очима і відкривала рот щоразу, проїжджаючи повз «небачене диво». Хоча, поклавши руку на серце, прикидатися особливо й не доводилося. Вулиці цього світу з гарною назвою Плуана справді вражали, захоплюючи своєю архітектурною несхожістю, расовою розмаїтістю і абсолютно новим для мене напрямком – магічним. Найпростіший приклад – це фонтан. Невисокі стінки чаші з чорного пористого матеріалу викладені у формі жерла вулкана. Дивна істота, що ніби прорвалася з-під землі, так і застигла з розкритими крилами й пащею, повною гострих іклів. Абсолютно незрозуміло, звідки б'є вода, стікаючи по статуї звіра, який виринув із глибин киплячої безодні. Або он та статуя дівчини, яка стоїть посеред невеликого дворика. Оголена спокусниця сором'язливо прикрила кучерявим волоссям обличчя і груди, залишивши на загальне милування нижню частину тіла. Вражає зграя риб, яка виринає зі стіни одного будинку і занурюється в дах іншого житла, що стоїть поруч. Луска кожної особини сріблиться на сонці, осліплюючи людей, котрі йдуть у своїх справах. Ні, вибачте, так відразу не визначити, хто з індивідів, котрі проходять повз, людина, а хто іншої раси. На жаль, мені поки що невідомі раси, що живуть на Плуані.

— Гей, Мілаш, — розмахуючи широкою долонею, кликав мого рятівника заступник мера, на ім'я Ернек Шуаті  Гоане  Тевс. — Твоя учениця? — кивок у мій бік. 

— А звуть її як? — обвів поглядом мене і сіру, що лежить поруч, дід Мілаш. 

— Неллі! — усміхнувся мені чоловік, — Безстрашне створіння. Повісило на себе, думаю, тепер і на тебе, громіздку нерозв'язну проблему. 

— Ну ось, — грюкнув руками в удаваному розчаруванні старий, — Ми ще й не знайомі з ученицею, а вона вже проблемна, — при цьому слово «учениця» він вимовив голосно-голосно. А от слово про мою проблемність тихо, тому почула його лише я. — Ти що твориш, а? — теж мені і теж тихо.