4.1

     Широка дорога, що веде до заповітних воріт, вимощена неотесаним каменем, більш грубим, ніж у самому Толоті. Великі плоскі кругляки через постійне тертя з підошвами, копитами й колесами бричок набули гладкої поверхні. Тракт настільки широкий, що спокійно можуть роз'їхатися чотири вози, абсолютно не заважаючи пішим іти в обраному напрямку. Попереду височіє неприступна стіна. Здається, потрапити всередину за зачинені ворота, окрім як повітрям, неможливо. Так велично постають вони перед подорожніми, торговцями та солдатами оборонні мури міста. Великі переплетені ланцюги мосту тремтять від натягу і готові за найменшої загрози підняти його. Для того, щоб увійти в основні ворота, необхідно зайти в барбакан і пройти контроль. Будівля у вигляді високої вежі, що захищає підходи до мосту, містить кілька кімнат, розділених між собою. Зроблено це для зручності огляду та реєстрації. Під час атаки недругів контролерам барбакану діватися нікуди, вони гинуть першими. Мілаш розповідав, що військові, які стоять на варті, отримують платню, яка дорівнює платні командира. У разі загибелі годувальника сім'я отримує платню до повноліття старшого з синів, а потім він вирушає на службу. Якщо немає синів і лише дівчатка, то платню отримують до того, як старша дівчина вийде заміж. До військових тут особливий підхід.

     На прощання, пустивши скупу сльозу, тітка Нафа вручила мені качалку. Нахилившись до вуха і не знижуючи голосу, віддала столове начиння зі словами: «Не в найкращому місці тобі, дівчинко, перебувати. Пам'ятай головне – ти у себе одна. А це тобі презент. Користуйся ним з розумом», — розвернулася і покрокувала геть, не обертаючись. Мені було добре видно, як її рука раз у раз поверталася до обличчя. Таке ставлення до себе абсолютно чужої людини зворушило до глибини душі. Зібралася було вже розридатися, як почула позаду себе:

— Ти приберешся з дороги, чи допомогти? — привів мене до тями грубуватий чоловічий голос. Нічого не залишалося, як відійти вбік, давши можливість проїхати грубіяну. «Чудеса», — промайнуло в голові, мужик вирядився так, ніби щойно вийшов із мультфільму. Та й сам він надто був схожий на казкового персонажа. Малинові штани, каптан, розшитий візерунками, камінням, оздоблений вставками зі шкіри та хутра, притягували не тільки мій цікавий ніс, а й погляди інших перехожих. Хтось дивився слідом із захопленням, хтось кривив ніс, а дехто, відверто вилаявшись, гидливо сплюнув у пил. Цікаво, хто ж це такий, що до нього таке неоднозначне ставлення? І транспорт у нього був відповідний. Невеликий двоколісний візок, боки якого обтягнуті щільним матеріалом з яскравим принтом.Ззаду, підстрибуючи на кожній купині, гойдається пристосування, схоже на величезний капюшон. На дверцятах транспортного засобу прикріплено невелику ручку, інкрустовану камінням, різним як за величиною, так і за кольором. На всіх невеликих деталях проглядався один і той самий малюнок птаха. Сіре створіння повільно йде в заданому напрямку, прикривши очі. Надто воно було схоже на нашенського хом'яка, тільки гігантського. Такого собі... розміром з віслючка. Переставляючи лапки, він активно працював щелепами, час від часу смикаючи круглими вухами, які дуже рідко зупиняв, щоб прислухатися до різких звуків, що долинають здалеку. Цікавий світ, незвичайні створіння.

     До сьогоднішнього дня намагалася не згадувати про близьких, знайомих і товаришів по службі. Вважала, що так буде легше перенести своє перебування в поки що чужому для мене світі. Я помилялася. Потрібно було виплакати, виплеснути емоції назовні, битися об стіну, кричати, голосити, дозволивши занурити себе в безодню страждання. І лише потім, схаменувшись, осушити вологі очі та, заспокоївши серце, яке пустилося б навскач, зробити з цього правильний висновок. Не буває безвихідних ситуацій, буває неправильний до них підхід. Навіть якщо вас з'їли, завжди є, щонайменше, два виходи. Один із них через... терни, звісно, але теж шлях. Глибоко зітхнула, коротко видихнула. Повторювала вправу доти, доки не відчула, наскільки незручно в цьому одязі. Взуття, яке на пару розмірів більше, постійно зісковзує з ноги, так і норовить загубитися. Негарна хустка, зав'язана для того, щоб приховати колір волосся, з'їжджає набік, дратуючи надмірно. Натомість місцеве сонечко, піднявшись високо в небо, тішить теплом, змагаючись із поривами холодного вітру, який без зупину обпікає відкриті ділянки шкіри.

Вгамувавшись, прискорила кроки. Попереду товпився народ. Спочатку здалося, що вони очікують огляду, щоб потрапити в місто зі своїм товаром. Але було щось неправильне в поведінці... Як і багатьом, мені притаманна цікавість, а ще була необхідність абстрагуватися від думок про рідну домівку. Спогади так і продовжували таранити голову, викручуючи душу навиворіт. Розпрямивши плечі, я відтерла рукавом щоку та попрямувала в гущу подій. Натовп галасував, перемовлявся. То тут, то там були чутні поради: «Та заріж його», - почувся грубий голос товстуна. «Здай м'ясникові...» — хриплодонеслося від старого, а писклявий голосок хлопця запитав: «Хоч, підсоблю?» — він підстрибує в надії розгледіти щось значно більше, ніж бачить. Глухий удар маленької жіночої долоні з короткими пальцями й брудними нігтями на якийсь час заспокоїв спритне хлопчисько, дозволивши мені бочком протиснутися між ними та опинитися за крок від події.

     У пилу, на боці, намагаючись не робити зайвих рухів, лежало прекрасне парнокопитне створіння. Поруч, скрививши рот у неприємній усмішці, височів огрядний чоловік. При побіжному огляді тварини я помітила, що права задня нога в нижньому суглобі неприродньо вивернута, а з-під боку тоненькою цівкою сочиться кров. Я повернулася до морди тварини та заклякла: стільки приреченості плескалося в очах живої істоти. Розуміння і прийняття своєї долі, усвідомлення того, що саме зараз все буде скінчено. Горде дитя природи з величезними блакитними очима, обрамленими пухнастими віями, не зможе більше насолоджуватися стрімким світанком; тремтіти на протязі від нещільно прикритих воріт стайні; голосно іржати, відгукуючись на поклик друга, або ж повільно брести у щільному тумані, несучи на спині втомленого подорожнього. Не зможе і все через кинутий на дорозі мішок із гнилими коренеплодами. Очевидно, що її вели, попередньо закривши очі шорами. Невеликому мішку, який лежав біля краю дороги, значення не надали, а ось як конячка примудрилася спіткнутися об нього - залишається загадкою. Хотілося вигукнути: «Яка несправедливість!» Однак замість цього було ухвалено інше рішення: у що б то не стало допомогти конячці.