Розділ 4

     Подряпавши щоку, знову тягнуся до ягідки. Смак кислий, трохи терпкий, але приємний. Маленькі грона синіх плодів, немов у пастці, оточені безліччю колючок. Бажання дотягнутися до ягід переважує обережність. І знову подряпана щока і рука, а волосся заплуталося в тонких гілках. Мій зоряний час настав ні світ, ні зоря. Час, який вирішить, жити мені чи зникнути, стрибнути вище голови чи закопатися в ... «Кхм... кхм... кхммм... кхммм», — вибачте, ягідкою подавилася. Так от, підняв Мілаш мене години за чотири до світанку. Велів добряче поїсти, вдягнутися й чекати на нього. Відсутність інформації, досвіду спілкування з тутешнім світом і мешканцями не давали змоги прорахувати ситуацію, а тому й апетит був відсутній. А ось зараз розумію – даремно, потрібно було хоч окраєць хліба запхати в кишеню сукні. Із собою з провізії Мілаш нічого не дав: чи то забув, чи то навмисне не поклав... Оу, зате одежину на мені підправив по-особливому. Рукава в кількох місцях полоснув ножем. Поділ обірвав по лінії шва так, що нитки неохайною бахромою тепер звисають по краю виробу. Натягнув на голову хустку і трохи мазнув обличчя сажею. «Тепер точно готова», — обвівши критичним поглядом, задоволено вимовив він. Ось таким опудалом я і кралася темними, холодними і чужими вулицями сонного містечка. Від будь-якого скрипу ми втискалися в стіни, прикидаючись цеглою, і продовжували хід, лише переконавшись у безпеці шляху. Провідник виявився на висоті, до потрібного місця дісталися швидко, занадто швидко. Вийшовши за територію містечка, старий провів мене і залишив недалеко від стежки, наказавши з першими ходоками виходити на дорогу, що веде назад.

     Перші люди, яких я випадково помітила, довіри не викликали. І якщо сама я виглядала немов опудало, що втекло з городу, то вони виглядали ще гірше. Припустивши, що це не зовсім законослухняні громадяни, я відступила вглиб лісу, зачаївшись у густих заростях.

    Ягоди, які припали до смаку, називаються зімліус і мають в'язку структуру та кислуватий смак. Припускаю, що плід цей виключно зимовий, а харчується ним усяке місцеве звірятко. Замерзла і зголодніла, ще годинку, і сама почну нагадувати якусь злісну білочку або звихнутого зайця. Теплі промені сонечка стали повільно продиратися крізь сірість ранкового туману, освітлюючи ліс оманливим теплом. Рішуче встала, обтрусилася від дрібних гілочок і сухого листя, згорнула тоненьку ковдру і сунула її в мішок. Пора. Глибоко вдихнула і вирушила знову відшукувати стежку, що веде до тракту. Озирнувшись, зрозуміла очевидне:

— Заблукала, напевно, — бубоніла я собі під ніс, дряпаючись черговою гілкою, — ось як є, заблукала і...

— І шо я віжу? — хтось голосно вимовив за спиною. Різко зупинилася і застигла, наче пам'ятник.

— Шо? — з переляку відповіла я, не повертаючись. І як тільки не почула того, хто підійшов?

— Найпрекрасніша квітка, — загаркав той, хто щось бачить.

— Мальва? — шок — це по-нашому.

— Пошему мальва? Мені розошка більше до вподоби.

— Чим? — різко повернулася до того, хто говорив. Переді мною стояв чоловік за п'ятдесят, невисокий, кремезний, з різкими рисами обличчя.

— Розошка — це ім'я моєї дорогоцінної мами, — тепла посмішка і швидкий дотик незнайомця в ділянці серця.

— А-а-ага, — я не знала, що на це відповісти, та й як реагувати на ситуацію, — А я заблукала і їсти хочу, — брякнула перше, що спало на думку. 

— Ой, бідне дитятко, — склав у молитовному жесті руки незнайомець, — Ходімо-ходімо швидше, нагодуємо тебе, — дивний маніяк, повернувшись, покрокував у невідомому напрямку. Почуття голоду затьмарило розум, і, знизавши плечима, я швидко побігла слідом. 

Сидячи біля багаття, доїдаючи бутерброд і запиваючи його пряним напоєм, з теплом на серці слухала перепалку подружжя. Виникло відчуття, що насправді зараз я на Землі відпочиваю в Одесі. Переді мною сидять її жителі та не соромлячись бурхливо обговорюють дорогу. Подружжя ніяк не може дійти до єдиної думки, як же швидше вийти з лісу до дороги, котра веде до міста Толот. Куди мені, та й їм, потрібно. 

— Нафочка, кінчай гуркотіти, нумо збирати пожитки. 

— Ти мені, Іцик, рота не замикай. І чітко пам'ятай, звісно, ти висловив свою думку, і вона має право подихати, а поки вона це робить, працюй руками. Вешчі, — обвела пухким пальчиком акуратно розкладене добро. 

— А що ж робитимуть дівчатка? — спираючись на коліна і повільно розпрямляючи спину, запитав чоловік. 

— Будуть осторонь переживати за твої золоті ручки та гарне виховання, — кокетливо блиснула очима жінка. 

Найцікавіше – чоловік посміхнувся і, розвернувшись, став швидко збирати нечисленні манатки. Було кинулася допомогти, вже дуже хотілося віддячити за смачний сніданок, але мене зупинила пухка ручка тітки Нафтули:

— Мила, зовсім молода, — прицмокнувши, похитала головою нова знайома, — Запам'ятай! Не варто низько нахилятися, якщо не хочеш, щоб тобі сіли на шию. 

— Так він же... йому ж, — намагалася сказати про те, що потрібно допомогти. Адже так ніяково, що при двох дамах речами займається чоловік. 

— Він знав, на що йшов, коли запрошував ділити своє життя на до і після. Погоджуючись на спільний побут, кожен вирішує сам, де йому мовчати та де бути сильною.

     У гарній компанії шлях до воріт виявився коротким. З Мілашем, пробираючись через кущі й звірині стежки, ми брели набагато довше й заплутаніше. Хоча з іншого боку тракт рівний і добре проглядався. Гадаю, було б небезпечно йти з міста відкритою дорогою. Черга біля воріт вражала і здавалася нескінченною. Ставши в кінець, я обмірковувала слова, сказані Нафою. Моє виховання не дозволило б залишити чоловіка без допомоги в такій справі, як збирання речей, миття посуду, позбавлення меблів від пилу. Та чого завгодно, що стосується побуту, а тут... Напевно, так і треба, можливо, неправа я. Настільки довгих і близьких стосунків у моєму житті не було, а ось ті, які траплялися, згадувати не хочеться. Сім'я - як маленька країна, у якої свої правила.