Розділ 1.1

     Нічого не віщувало, як то кажуть. Зазирнувши ввечері в гардеробну, перебудовану з комори, я відчула під ногами щось вологе і м'яке: «Літрівка з огірками тріснула, чи що?» – промайнула думка за кілька секунд до того, як різко запаморочилося в голові, тіло стало ватним, а коліна затремтіли. Дрібні бісеринки поту скочувалися від скроні до вилиці, прокладаючи доріжки на залишках макіяжу, нанесеного вранці. Обтерши рукавом вологе чоло і скроні, я вперлася спиною в нерівну поверхню. У вухах наростав гул, здавлюючи голову залізним обручем. Перед очима затанцювали крихітні чорні мушки. Свідомість повільно спливала, позбавляючи тіло твердої опори під ногами. Я спробувала знайти більш прийнятну позу для мого хворобливого стану і відчула, як під ногами неприємно захлюпала рідина. А запах... У моїй гардеробній, звісно, можна виявити багато такого, чого там апріорі бути не повинно, але смердюча рідина - перебір навіть для мене. Я різко розплющила очі, і мушки, випробовуючи моє терпіння, розлетілися в різні боки. У спробі сфокусувати зір я наштовхнулася поглядом на кам'яну кладку. Камінь? У моїй квартирі камінь, звідки? Витягнувши руку, провела пальцями по дивній стіні. Холодна. Це не вбудована шафа. Озирнувшись, зрозуміла, що стою в темному глухому куті. Це не моя квартира, та це навіть не моє місто! У ньому точно немає таких невисоких будівель, оздоблених під старовину. Паніці не вистачало місця в голові, там жив біль, що охопив усі ділянки черепної коробки й не залишив порожнечі для думок і переживань. Механічно переставляю занімілими долонями по стіні в пошуках прихованої кнопки, яка, сподіваюся, відчинить двері до мого будинку. Напевно, я навіть кричала, проте з горла виривалися каркаючі звуки, що мало нагадували благання про допомогу. Поперемінно била руками й ногами об стіну, але нічого не відбувалося. А от моя паніка вже не кричала, вона билася нарівні з тілом за наше повернення додому. Втомившись, притулилася п'ятою точкою до холодного каменю стіни, впершись руками в коліна. Віддихалася і нарешті змусила себе заспокоїтися й прийняти те положення і місце, де так і продовжувала стояти в біленьких шкарпетках. Принаймні, такими вони були до того, як я тут опинилася.

     Несміливо озирнувшись, зрозуміла, що волею долі чи насмішки богів опинилася в дивному і досить брудному місці. І це була не найбільша проблема. А ось те, що я перебуваю не на Землі, свідчило буквально все, до чого дотягувався погляд. Цегла? Ні, напевно, не вона. Кладка стін аж надто нагадує ту, яку нещодавно спостерігала на екскурсії в місті Ужгород. Перебувала там у короткій відпустці, збираючи інформацію для свого блогу про Закарпатську область, який веду для студентів та учнів старших класів. Структура будови, якою я нещодавно водила руками, більше схожа на камінь, оброблений вручну, ніж на звичну нам цеглу або панельний блок. З того місця, де стою, покрівлі не видно, бо зір у мене звичайнісінький, а не стереоскопічний, як у кішки. На великі відстані, та ще й у темряві, бачити, на жаль, нездатна. Судячи з бруду, в якому стою в одних шкарпетках, тут і гадки не мають, що таке найпростіший настил. У наших, теж не особливо чистих закутках дворів, зазвичай присутнє, як мінімум, бетонне покриття, колота цегла, щебінь або старі дошки. Тут цього немає: бруд і смердюча рідина. Сучасна тканина спритно увібрала вологу, ногам ставало дедалі холодніше й холодніше. Потрібно вибиратися звідси, інакше до ранку аборигени знайдуть закляклий труп іномирної дівиці. Є невелика ймовірність того, що я дуже погарячкувала і наразі перебуваю лише в глибокій непритомності. Моя ж свідомість малює всі ці картинки, щоб, так би мовити, мені не було нудно перебувати без свідомості. Дуже хотілося прокинутися, здригнутися, а потім, відшукавши в інтернеті сонник, посміхнутися дивним видінням і про все забути. Ось тільки холод, що пробрався під легкий домашній пуловер, демонструє реалізм обставин, глибше занурюючи мене в невідомість. З кожною хвилиною тіло все більше морозить, думки течуть повільніше. Залишатися в цьому глухому куті не має сенсу, потрібно рухатися вперед, можливо, в цьому місці мешкають непогані люди. Прихистять, обігріють, заодно й повідають, куди мене занесло. Ставши навшпиньки, повільно пройшла до кута будівлі, обережно виглянула з-за нього. Важко розгледіти в сутінках умови, в яких довелося опинитися. Від ліхтаря, що погойдується на вітрі, немає жодної користі. Та й чи цікаво, що тебе оточує, коли обіймаєш себе змерзлими руками в марній спробі зігрітися? Не помітивши жодної небезпеки, зрештою, як і людей, сміливо ступила з вузького глухого кута на широку вуличку дивного й чужого містечка.

     Як на мене, минуло години дві хитань у чужій темряві. А от скільки часу пройшло насправді - невідомо. Снігу на вулиці не було, дув поривчастий холодний вітер, іноді приносячи на своїх крилах дрібні краплі дощу. Руки змерзли, пальці наче дерев'яні, не мої, ніг не відчуваю вже досить давно. Дивно, але за час блукань порівняно невеликим містом мені не зустрілося жодної живої душі. Від рідкісних тьмяних ліхтарів практично немає толку. Пройдений шлях осяює світ двох місяців, але я настільки змерзла, що навіть не здивувалася, побачивши їх на чорному полотні абсолютно беззоряного неба. Зупинилася біля височенної стіни, вирішила трохи перепочити і подумати про те, що ж мені робити далі. Замерзла, кожні п'ять хвилин оголошую темряву дзвінким чханням, витираючи мокрий ніс об рукав. Схоже, застуда стоїть біля порогу і, криво посміхаючись, тягнеться обійняти міцніше. Від важких думок відірвав шурхотливий звук за спиною. Повільно повертаюся і застигаю. Переді мною стоїть згорблений старий чоловік. Він теж завмер, явно не очікуючи тут когось зустріти. Кілька хвилин ми з цікавістю розглядали один одного, не намагаючись порушити тишу холодної ночі. Дідусь, стрепенувшись, заговорив першим:

— Ельфеня. Молоденький зовсім. Ти що тут робиш один, та ще й уночі?