Розділ 1

     День не задався з самого ранку. Старий будильник лише на мить обурено дзенькнув стрілками й одразу замовк, так і не спромігшись на дратівливу трель, що зазвичай нещадно б’є по мізках. У незвичній тиші вівторка спалося надзвичайно солодко: подушка здавалася невагомою, ковдра — напрочуд затишною, а простирадло піді мною, всупереч звичці, не збилося в незручні грудки. У цьому стані цілковитого блаженства я проґавила час, відведений на сніданок і збори. Лише природна потреба змусила мене розплющити очі, попутно позбавляючи надії і на каву, і на можливість привести розпатлане волосся до ладу.

     Катастрофа продовжилася на роботі: вбігаючи у відчинені ворота, я збила з ніг одразу двох вантажників. У спину полетіли такі «компліменти» щодо моєї удачливості та родоводу, яких я раніше й не чула. Та чи варто ображатися? Люди у нас прямолінійні, за словом у кишеню не лізуть. Особливо, коли їм доводиться повзати навкарачки, збираючи товар, який до моєї появи був акуратно розсортований менеджером. На цьому «парад невдач» не зупинився: я примудрилася злетіти зі сходів, розтрощити новенький смартфон і на довершення — нахамити начальству. А фінальним акордом став вечір у метро, де спритний кишеньковий злодій витягнув із мого рюкзака гаманець із двома останніми купюрами.

     У підсумку, нічого надто трагічного не трапилося. Гаманець був старий — я й сама давно мріяла його змінити, а грошей до зарплати можна перехопити у сусідки. Начальник у мене чоловік розсудливий, тож, думаю, ми порозуміємося. Та й падіння з півметрової висоти не завдало моїм вісімдесяти п’яти кілограмам жодної непоправної шкоди. Єдине, чого було справді шкода, — смартфон. Дивно: забитих ліктя та стегна мені було не шкода, а от за телефон серце боліло. Нехай і не флагманська модель, зате куплена за власні, чесно зароблені кошти. Втім, це лише дрібниці, якщо розібратися. Справжні проблеми існують лише в наших головах. Усе інше — просто життєві обставини, і лише нам вирішувати, чи вважати їх труднощами. Коли ми підживлюємо ситуацію негативними емоціями, то власноруч будуємо додаткові бар’єри. Старанно викладаючи й цементуючи камінці жалю до себе, ми лише робимо прірву глибшою. Тож, якщо мені не вдається уникати неприємностей, я просто намагаюся ставитися до них по-філософськи.

     Самостійне життя та відповідальність за власні вчинки зустріли мене одразу за порогом школи. Тоді я навідріз відмовилася вступати до інституту, який так наполегливо рекомендувала родина. Бабуся й мама в один голос пророкували мені майбутнє на юридичному факультеті. Спершу це були тонкі натяки та ненав'язливі розмови, а закінчилося все жорстким ультиматумом: або ти стаєш адвокатом, або живеш, як знаєш.

     Я не влаштовувала істерик, не грюкала дверима й не голосила про те, що мене не розуміють. Я просто зробила те, чого від мене чекали: пішла разом із ними на співбесіду. А трохи згодом повернулася, забрала документи й подала їх до того вишу, який обрала сама. Аби навчатися на бюджеті, довелося докласти чимало зусиль, але я була до цього готова. Сім’я завжди підтримувала мої прагнення, та того разу вони вперлися. Мама й бабуся грали на одному полі: крім логічних доводів, у хід ішли шантаж, докори. Було важко. Звісно, їх можна зрозуміти: у сучасному світі ти мусиш бути в епіцентрі життєвого виру. Маєш бити в обрану ціль, руйнуючи перешкоди, і працювати, не підіймаючи голови й забуваючи про все на світі. Твій прибуток має покривати не лише повсякденні потреби, а й будь-які незаплановані витрати. Інакше це не життя, а виживання.

     Про всі відомі форми морального та матеріального тиску навіть згадувати не хочеться. Щоб мати змогу зранку заплатити за проїзд чи купити необхідну канцелярію, вечорами я підробляла офіціанткою в маленькому кафетерії. Іноді підміняла бабу Нюру, прибиральницю в нашому будинку, — тоді вдавалося відкласти бодай щось. Фактично, додому я поверталася лише для того, щоб після опівночі впасти в ліжко, а на світанку знову бути на ногах. Можна було б здатися, а потім роками скаржитися подругам на несправедливу долю та жорстокість близьких. Але я воліла діяти, а не марнувати час на суперечки. З боку могло здатися: навіщо так опиратися? Просто вчися, проходь практику, насолоджуйся студентським життям. Дипломований фахівець легко знайде роботу, а якщо проявить себе — досягне неабияких висот. От тільки все це було не моє. Це докорінно відрізнялося від того, чим я захоплювалася з самого дитинства.

     Історія... Вона завжди була моєю єдиною справжньою пристрастю, що поглинала весь вільний час. Мене вабило все: подорожі до визначних місць, пошук крупинок правди про минуле, написання доповідей і знайомства з людьми, які жили цією наукою. У мріях я часто бачила себе в колі вузькопрофільних фахівців. Уявляла, як ми сидимо біля затишного каміна, обговорюємо рідкісні фоліанти чи нові екранізації знакових подій. Або ж палко сперечаємося, відстоюючи власне бачення того чи іншого моменту. Битви, картини, архітектура, розкопані кургани, пожовклі сувої... Про це я могла говорити годинами, не знаючи втоми. Ця тема невичерпна, адже історія твориться щомиті.

     Ще з шостого класу я за власною ініціативою готувала презентації до уроків. Днями вимальовувала схеми, таблиці, карти. Намагалася «оживити» сухі факти з підручників, викручуючись, як могла. І клас зазвичай мовчав, вслухаючись у кожне слово. Чи їм справді було цікаво, чи вони просто раділи, що вчитель не влаштує опитування, — я не знаю й досі. Але мене надто захоплював сам процес розповіді про особистостей, які вершили долі світів. Навіть викладач, озброївшись блокнотом, часто занотовував факти, яких не було в шкільній програмі. Мені хотілося дивувати, інтригувати, бачити на обличчях щиру цікавість. На шкоду власному дозвіллю я «брала штурмом» міські бібліотеки. Що могло зацікавити підлітків? Звісно — таємні змови, фатальне кохання, дуелі та круті повороти доль. Саме такі деталі я вишукувала, вплітаючи їх у канву офіційної програми. Я занурювалася в пошуки з головою, часто не помічаючи глузувань за спиною чи відчуження однокласників. Минуле турбувало мене значно більше за майбутнє. Я проживала трагічні долі відважних людей, які змінили хід цивілізації, і в цьому світі мені зовсім не було самотньо.