[3]

— Ну боляче ж! Хіба не можна обережніше?

— Терпи! Хочеш, я тебе за стебло потримаю, щоб було не так страшно? Хоча воно на дотик таке дубове, що сумніваюсь, чи відчуваєш ти щось...

Вела діалог Яна з паном Володею із гарбузика, вмовляючи його не волати, як різаний, поки дівча опановує мистецтво різьбярства, вихиляючи ножа у різні боки. А Володя тонув у благаннях:

— Я все відчуваю. Все! Тому припини вже наді мною знущатися.

— Я ж тебе не рубаю, а кращим роблю. Вважай, що займаюсь пластичною хірургією. А ти що ж, не цінуєш мою працю?

— Я тебе ціную, а от ти з мене знущаєшся.

— Ти перший почав! А тепер, як заговорив зі мною — так мовчки й терпи. Сам же обмовився щодо Геловіну! І добре, що нагадав мені за свято. Я й сама збиралась святкувати його, але за буденними справами у мене вилетіло з голови, яка сьогодні дата.

— Ну то йди готуйся до свята! Чого ти до мене пристала?

— Так я з тебе і почала. Ти головна декорація цієї ночі! — наносила завершальні штрихи кароока, висолопивши язика.

— І яке опудало ти з мене зробила? — питав Володя, стримуючи стогони болю.

— Красунчика, а не опудало. Ти ж сам про поцілунки заговорив! А куди мені тебе було цілувати, як я, навіть, не знаю де у тебе потилиця, а де очі й куди до тебе говорити? От я й зробила тобі оченята, носик і...

— ...і пухкесенькі вуста?

— І рот! Широкий рот з широченною усмішкою, — милувалася своєю роботою дівчина, нарешті відмучивши нещасного Воледермара. — Все, як і годиться за канонами свята. Здається, така мармиза має назву "гарбуз Джека".

— То все? Я готовий до поцілунку? Ну то давай — цілуй! Чи я ще не до кінця декорований для цього? Що тобі треба ще причепити до мене? — згорала від нетерплячки душа всередині гарбуза.

— Та ти готовий. А от я ні, — розчарувала кавалера Януся. — Я скоро! Почекай ще трохи.

Дівча на деякий час залишило кабак без нагляду. Ну як "на деякий час" — на пристойну годинку, змусивши жданців поїсти зачарованого у помаранчевий плід. Перші хвилин двадцять він кликав її, прохав поквапитись, але під кінець уже майже не озивався. Януся, захопившись собою, в той самий час вбралася у чорну, як ніч, сукню із корсетом, щоб віддалено нагадувати відьмочку і намалювала собі павутиння під очима та над брівками. Родзинкою її святкового макіяжу були чорні, як смола, вуста.  Їй подобалось, що гарбузик весь час її кликав, але коли настало мовчання — це насторожило.

— Ти що там, перекочував у помідор? Чого замовк? Я готова! Залишилось дечим прикрасити кухню, зробити святкову вечерю й можна цілуватися! — вигукнула дівчина, з'явившись знову на кухні з купою гірлянд із дрібними жовтими листочками та гарбузиками, що мали б світитися теплим кольором.

Але у відповідь їй була тиша...

— Агов! Володя! — зарепетувала Яночка, злякавшись, і почала трясти якомога сильніше овоч. — Чому мовчиш? Не мовчи!

— Гей! Чого розкричалась? Заснув я. Зас-нув! Вас, жінок, поки дочекаєшся, десять снів можна переглянути, — відгукнулась пропажа.

— А-а! Спав? І не хропів, навіть? Оце, звісно, прекрасна новина. Мій дідусь, як починає хропіти, так весь наш будинок наче під час землетрусу дрижить! А ти молодець. Тебе можна брати під бік і засинати з тобою, — зраділа Яна, що всі й все на місці. Та й почала займатись далі дизайном затишної кухні два на два квадратні метри.

Але, почувши шурхіт поруч, Володі це не сподобалося. Душі, що вже настраждалась, хотілось знову жити.

— "Засинати" кажеш? Гадаю, тобі буде не зручно спати на гарбузі. Куди зручніше на міцному плечі справжнього чоловіка.

— Ти правий. Так було б зручніше, — спокусилась мрійлива Януся, дещо почервонівши.

— Ну то чого ти чекаєш? Поцілуй мене та й матимеш такі зручності, — підганяв Володя.

— Перш ніж поцілувати тебе я маю у дечому зізнатися, — засоромилась Яна. — Я ще не цілована.

Голос із гарбуза зітхнув:

— Ну це легко виправити. Поцілуй мене спочатку такого, а потім я вже тебе навчу, як це робити зі справжнім чоловіком. Нехай замість занять на помідорах твоїм першим заняттям буде відточення техніки поцілунку на гарбузі.

— Святі патисони! Ніколи не мріяла про таке. Але вже нехай — відточу навичку таким чином. Вмовив! — погодилась Яна, й Володя відчув, як дівочі ніжні пальці торкаються товстої шкірки. Цим вона зробила його щасливим і він завмер у передчутті дива.

Але...

— Ні, зачекай! Потрібно створити романтичну атмосферу. Зараз я замариную м'яса, картоплю почищу, запалю ароматизовані свічки. Потрібно, щоб усе було, наче на побаченні! Коли я тебе поцілую, то ж чари спадуть і ти станеш красенем, людиною — тож, вважай, треба підготуватися до належного знайомства з тобою, — пояснила Яна свою думку, знову відтягуючи час.

— Та навіщо вже те м'ясо? Ти мене й так маринуєш яку вже годину своїми обіцянками, але так і не цілуєш. Мабуть, не дочекаюсь я цього, — зовсім утратив надію Володя.

Яна усміхнулася, стоячи спиною до гарбуза й пораючись з картоплею. Насправді вона зовсім не поспішала цілувати "Володю Гарбузюка", як дівчина охрестила грішну душу, не тому, що не вміла чи їй не подобалась атмосфера. Їй так сподобалося розмовляти з ним, жартувати, що вона замислила зовсім інше! Вже давно мріяла дівчина про папугу, але дідусь із бабусею у селі забороняли утримання такого домашнього улюбленця, а тут, перебравшись у міста, вона не мала часу, щоб доглядати за таким скарбом. Але тепер, коли у неї є гарбуз, котрий розмовляє, навіщо їй папуга, якого ще треба вчити говорити?