[1]

— Не роби! Не роби цього! Змилуйся! — заверещав гарбуз юнацьким голосом.

Яна заплющила очі й зробила протяжний вдих і видих. Зібралась із силами та стиснула міцніше руків'я ножа.

— Так, заспокойся дорогенька, не тремти. Це лише у твоїй уяві. Тобі просто шкода його. Розмовляла із ним — от і маєш галюцинації. Така собі побічна дія життя самотньої людини, — вмовляла себе Яна зарізати овоч.

Але той не замовкнув:

— Не в уяві! Не в уяві! Я справжній! Я живий! От поцілуй мене й побачиш, який я насправді! Але спершу відклади, будь ласочка, цього ножа...

За тиждень до того...

Великий, круглий, схожий на мініатюрну карету з казок, помаранчевий гарбуз, розміром із голову динозавра, вправно вийняли з торбини та передали із рук у руки.

— І навіщо він мені? — зігнулася під тяжкістю гостинця Яна та випучила свої карі оченята. — Ба, ти як щось вигадаєш, — хоч стій, хоч падай.

Бабуся дівчини, жінка ще у розквіті сил, проте вже пенсійного віку, не звернула на цей випад жодної уваги та продовжила заклопотано копирсатися у великій сумці у клітину. За мить звідти вона дістала двох літрову банку консервованих помідорів, пів літрову баночку кабачкової ікри, томатного соку з три літри та кіло ще не лущеного часнику.

— Та як це "нащо"? Щоб їсти! Що ж ти у цьому місті їсиш? Одні канапки хіба що? Он схудла як! Кісточки скоро будуть просвічуватися. Он й одяг на тобі вже хилитається, спадає, що на опудалі дідовий кожух, — поміж роботою з викладенням гостинців вказала жінка на онуччину фігуру.

Дівчина гидливо, але обережно відклала гарбузяку на стіл і пересвідчилась, що стіл не трісне під тяжкістю вантажу.

— Нормально я харчуюся. Позавчора замовляла роли, а вчора пасту їла, — мовила вона у свій захист. Про модні тенденції оверсайзу вирішила ж промовчати.

Баба Тоня аж заклякла, так і не розігнувши спини, у позі гачка.

— Матір Божа! Я ж і кажу! Пропадеш тут у місті! Ні капустини, ні іншої городини. Он уже зубною пастою харчуєшся! А що далі будеш гризти? Пінопласт, як миші?

— Не буду, Ба. Паста була із креветками, а не з альпійською свіжістю чи фтором. Між іншим, її ще залишилося трохи у холодильнику. Можеш зазирнути та пересвідчитися, що вона не зубна.

Антоніна глипнула недовірливо на свою кровиночку, але до холодильника все ж підсунулася. Обережно прочинивши його зазирнула усередину та відмітила подумки, що миша тут ще не повісилася. Були тут і шоколадки, і консервація, котру привозила турботлива рідня минулого разу онучці, і, навіть, каструля, вочевидь, із приготованою стравою. Неквапливо піднявши кришку каструлі, жінка вигукнула спантеличено:

— Так це ж макарони. Яка ж то паста, як макарони! Ти що ж, їла макарони? А чому вони в якійсь незрозумілій бурді? — стало достобіса цікаво пенсіонерці.

— Вони у вершково-сирному соусі.

— Ой, дитино, до чого докотилася! Все, що було у холодильнику намішала й харчуєшся. Хіба ж це нормально? Нічого, он томатного соку тобі привезли. Більше ніяких соусів! Макарони звариш, томатним соком заллєш у тарілці та з аджикою будеш ласувати нормальною їжею, як всі нормальні люди.

Яна закотила оченята. Про ПП харчування розповідати бабусі теж не стала, щоб та не подумала, що якимось Переспілим Паскудством харчується онука.

— Ба, та я ж не голодую. Нащо ж було все це тягнути сюди, руки надривати? Ще й цей кабак...

— Нічого, у господарці все згодиться. Нам із дідом багато не треба, а ти організм підростаючий, тобі вітаміни потрібні. Ти ж любиш гарбузову кашу, от і приготуєш собі її. Ох, пам'ятаю, як у дитинстві за дві щоки наминала гарбузик із яблучком! — витерла бабуся Тоня уявну сльозу на своїй щоці. — До речі, щодо яблук. Ти їх з'їж якомога швидше, щоб не зіпсувались. Цього року вони довго не лежать. Обов'язково запечи яблучка. Умієш же запікати, — кинулася виймати останні багатство із торби.

— Добре, Ба. Так, все умію та знаю, — відказала неохоче молода панночка старій, окинувши сумним поглядом чотири ящики яблук різних сортів, які віднині займають пів лоджії.

— От і розумничка моя! Господиня, — похвалила юну дівицю та заспокоїлась бабця, пересвідчившись, що її рідненька дівчинка готова до дорослого й самостійного життя. Однак, хіба ж контроль зайвий раз може завадити? — Януся, і рідкого собі обов'язково звари! Ось тобі тут морква, ось бурячок, цибуля, картоплі п'ять відер у мішку. А то охляла на тих своїх макаронах. Супу звари! Я б і сама тобі наготувала, так дід твій вже галасує, що час їхати — сутеніє рано.

Антоніна дала останні настанови та поцілувала онуку у чоло, а та вже й зраділа, що час проводжати рідню. От тільки, замкнувши після близьких людей двері, білолиця шатенка дещо зажурилася...

Набіги бабусі з дідусем, які терпеливо виховували Яну мало не з пуп'янка, поки матір дівчинки була на заробітках, повторювалися зі стабільною періодичністю й залишали по собі гармидер. У затишній однокімнатній квартирці після них і місця, де ступити, не залишалось, а у Яни починала боліти голова через питання, де ж це все добро подіти; що з цим робити; може когось пригостити? Та цього разу запитань побільшало. Габаритний гарбуз займав чимало простору й темноволоса юнка зовсім не знала, куди його примостити. Єдине, що втішало Янусю — це те, що сезон кабачків вже минув.