Гарбуз 1.

Якщо хтось колись скаже вам, що працювати секретаркою в нотаріуса нудно, - плюньте йому через ліве плече. А потім запитайте, чи не хоче він помінятися зі мною місцями.
Я, Софія Коваль, двадцять років від народження, п'ять років мрій і три чашки кави на день, офіційно заявляю: нотаріальна контора — це місце, де можна втратити віру в людство, здоровий глузд і власну здатність не вбити когось степлером. Особливо напередодні Хелловіну.
— Софіє! - долинув із кабінету голос мого начальника. — Чому в мене на столі гарбуз?
Я заплющила очі, вдихнула, видихнула, усміхнулася так, як усміхаються люди, котрі вже подумки переїхали в гори й розводять кіз, і промовила:
— Це декор, пане Вікторе Миколайовичу.
— Я бачу, що це гарбуз! Я запитую, чому він у мене на столі!
— Тому що на підлозі він заважав би клієнтам.
— А в мене на столі він, значить, не заважає?!
Я глянула на гарбуз, який стояв біля принтера й мав вирізану усмішку, настільки нахабну, що я починала підозрювати його в родинних зв'язках із моїм начальником.
— Він підвищує робочу атмосферу, - відповіла я.
У кабінеті ненадовго запала тиша.
— Приберіть його.
— Звісно.
Я підвелася, взяла гарбуз обома руками й потягнула до себе, але він не зрушив із місця. Я потягнула сильніше, гарбуз теж. Ми подивилися одне на одного. Так, я розумію, як це звучить, але коли ти працюєш секретаркою, а овоч відмовляється співпрацювати, ти маєш право хоча б подумки назвати це особистим конфліктом.
— Не змушуй мене кликати охорону, - прошепотіла я.
Гарбуз підморгнув, і я відпустила його. Він тихо покотився до краю столу, зупинився й повернувся вирізаним обличчям до мене.
— Добре, - сказала я. — Тепер я точно звільнюся.
— Ти казала це вчора, - озвався кіт.
Я завмерла, і повільно повернула голову. На підвіконні сидів Люцифер — чорний кіт із жовтими очима, який належав господині будинку, де розташовувалася наша контора. Він приходив сюди щодня, займав моє крісло під час обіду й дивився на людей так, ніби особисто розчарувався в еволюції.
— Що ти сказав?
Кіт позіхнув.
— Що ти казала це вчора. І позавчора. І минулого четверга, коли заламала ніготь об папку з документами. У тебе, люба моя, дуже багато погроз і дуже мало рішучості.
Я повільно поклала гарбуз на стіл, потім ущипнула себе за руку. Боляче.
— Я сплю, - вирішила я.
— Якби ти спала, то бодай раз за день виглядала б щасливою.
— Коти не розмовляють. - запевнила я себе.
— А люди не розмовляють із гарбузами. Проте ось ми тут.
Я подивилася на гарбуз, гарбуз подивився на мене. Тобто не буквально. У нього ж були вирізані очі, а не справжні, але мені здалося, що він оцінює мою реакцію.
— Я зараз покличу лікаря, - прошепотіла я.
— Чудова ідея. Тільки попередь його, що він може знадобитися ще й твоєму начальнику. У нього явно проблеми з тиском.
— Люцифере…
— Що?
— Замовкни.
— О, вона ще й груба. Не дивно, що в неї немає хлопця.
Я схопила зі столу ручку, і кіт миттєво стрибнув на шафу.
— Насильство! - заверещав він. — На робочому місці! Вікторе Миколайовичу! Ваша секретарка намагається вбити єдиного працівника, який тут справді щось робить!
— Я зараз тебе каструю! - прошипіла я.
— Запізно, люба. Я вже кастрований. Але можеш спробувати, раптом виросте назад!
Двері кабінету начальника відчинилися, Віктор Миколайович вийшов із таким виразом обличчя, ніби почув, як я погрожую розірвати його заповіт на дрібні шматочки.
— Софіє, з ким ви розмовляєте?
Я завмерла з ручкою в руці, а кіт на шафі демонстративно вилизував лапу. Гарбуз стояв на столі. Принтер випускав аркуш за аркушем, хоча я його навіть не вмикала.
— Зі своїм… сумлінням, - сказала я.
Начальник подивився на мене так, ніби саме зараз переглядав рішення взяти мене на роботу.
— Ваше сумління щойно назвало мене людиною з проблемами з тиском.
Я повільно повернулася до кота, він посміхнувся. Клянуся, він посміхнувся.
— Це не я! - випалила я.
— Звісно, не ви, - холодно погодився начальник. — А тепер будьте ласкаві, перестаньте сперечатися з повітрям і підготуйте документи для останнього клієнта.
— Якого клієнта?
Віктор Миколайович глянув на годинник.

— Того, що записаний на шосту. Він уже чекає.
Я подивилася на годинник над дверима: 17:59. 
За вікном повільно згущалися сутінки, дощ стукав по склу, а вітер ганяв тротуаром пожовкле листя. На протилежному боці вулиці світилися вітрини кав'ярні, прикрашені павутинням і пластиковими скелетами.
— Але ж сьогодні ми працюємо до п'ятої, - нагадала я.
— Він наполіг. Справа термінова.
— А ім'я?
Начальник дістав із кишені окуляри й поглянув на записку.
— Пан… - він насупився. — Пан Морок.
Я мовчала.
— Що? - запитав він.
— Нічого.
— То чого ви так дивитеся?
— Думаю, що це дуже підходяще ім'я для людини, яка приходить до нотаріуса після закінчення робочого дня.
Начальник зітхнув і повернувся до кабінету.
— Просто прийміть його. І, заради всього святого, приберіть цей гарбуз.
Він зачинив двері, а я перевела погляд на годинник: 18:00. У ту саму мить двері приймальні відчинилися самі собою. Жодного протягу, жодного скрипу, просто ручка повільно опустилася, і двері розчинилися, відкриваючи темний коридор. На порозі стояв чоловік. Високий, широкоплечий, у довгому чорному пальті, з мокрим від дощу темним волоссям і таким обличчям, ніби він ніколи в житті не чув слова "знижка". Красивий. На жаль. Бо якби він був потворним, я могла б одразу списати все на втому, гарбузи й кота, який явно підсипав мені щось у каву.
Чоловік зняв чорні рукавички.
— Софія Коваль?
— Залежить від того, хто запитує.
Його губи ледь помітно здригнулися.
— Той, кому ви сьогодні допоможете.
— У нас є черга, попередній запис і правила обслуговування клієнтів.
— Я знаю.
— Тоді ви також знаєте, що прийшли після закінчення робочого дня.
— Знаю.
— І що нотаріус може відмовити вам у прийомі?
— Знаю.
— Ви завжди такий балакучий? - склала я руки на грудях.
— Лише коли співрозмовниця ставить запитання, на які вже знає відповіді.
Я ненавиділа його. Ні, зарано. Я ще не встигла як слід його роздивитися. Але потенціал для ненависті був величезний.
— Документи, будь ласка, - простягнула я руку.
Чоловік поклав на стіл старий конверт. Він був пожовклий, перев'язаний чорною стрічкою й запечатаний воском із дивним символом: маленьким черепом усередині гарбуза.
Я витріщилася на нього.
— Це жарт?
— Ні.
— Розіграш для соціальних мереж?
— Ні.
— Прихована камера?
— Софіє, - промовив він, і від того, як він вимовив моє ім'я, по спині пробігли мурашки. — Мені потрібен нотаріально засвідчений договір про передачу спадщини.
— Чудово. Паспорт?
Він мовчки подав документ, я відкрила його, поглянула на фотографію, на ім'я, на дату народження, а потім ще раз на фотографію.
— Ви серйозно?
— Абсолютно.
Я підняла очі.
— Тут написано, що ви народилися сто двадцять сім років тому.
— Так.
— І ви хочете сказати, що вам сто двадцять сім?
— Ні. Мені сто двадцять вісім. День народження був минулого тижня.
За моєю спиною щось голосно гепнуло, і я здригнулася. Гарбуз зістрибнув зі столу. Сам. Прокотився приймальнею, зупинився біля ніг незнайомця, і раптом розсміявся. Не тихо, і не мило, а так, як сміються лиходії в дешевих фільмах жахів, коли нарешті заманили головну героїню в підвал.
Чоловік опустив на нього погляд.
— О, - сказав він. — Вона вже почала.
— Хто почала?! - заверещала я.
Люцифер зістрибнув із шафи, приземлився на стіл і вперше за весь вечір перестав посміхатися. Його шерсть стала дибки.
— Оце вже погано, - тихо промовив кіт.
Я відступила на крок.
— Що погано?
Кіт подивився на мене своїми жовтими очима.
— Ти, Софіє, сьогодні вночі вийдеш заміж.
Я відкрила рота, закрила, знову відкрила.
— Що?!
Чоловік у чорному пальті зняв капелюх, якого я раніше навіть не помітила.
— На жаль, - сказав він, — це ще не найгірша новина.
І в ту ж мить із конверта пролунав жіночий голос:
— А наречений уже тут!