* * *

Але не встигаємо ми з Онікс розміститися на кухні, щоб поласувати смаколиками — я тільки-но переодягнулася у свій фантастичний відьмацький костюм, — як у вітальні я чую якийсь брязкіт та гуркіт, що супроводжується відбірною лайкою.

Звісно ж кидаюся туди, котуся моя мчить поперед мене, і бачу як у вікно б’ється щось чорне і незрозуміле, настирливо б’ється, тож треба таки виходити й розбиратися. Попід рукою нічого немає, окрім мітли, яку я нещодавно придбала, але ще не встигла віднести до комори. Тож озброююся нею і різко прочиняю балконні двері, виставляючи мітлу у пройму. Маневр мій видає очікувані результати: те чорне непорозуміння спурхує з балкона і зависає на віддалі, часто помахуючи шкурковатими крилами.

Кажан?

Вампір! Невеликий, миршавий, потріпаний якийсь, та все ж з кажаном його сплутати було б дуже важко. Бо ж он і обличчя людське, тільки непропорційно великі ікла випирають, заважаючи губам повністю закритися, та й тіло теж цілком людське, бліде тільки дуже і щупле, з руками й ногами, одягнене у сіру футболку та якісь темні спортивні штани з характерними трьома полосками.

Поки я роздивлялася це чудо і намагалася усвідомити, що воно реальне, воно роздивлялося мене. І зрештою видало здивоване:

— Відьма? — високим фальцетом. А потім розпливлося у ласій усмішці: — Відьма! Найсправжнісінька відьмочка. Оце мені фартонуло!

— Ч-чим? — ледь змогла видавити з себе, все ще зачудовано роздивляючись оце.

— Бо кровці твоєї смачнющої поп’ю. Ти ж поділишся? Відьмацька кров — вона знаєш яка апетитна? Гостренька, пікантна, з ноткою солодинки… Один раз лише куштував, кілька крапель всього дісталося, — вампір закотив очі у насолоді від спогадів, і навіть трохи подався вперед, а в мене волосся під капелюшком стало дибки. Що він таке городить? Як збіса кров?

Моя Онікс метикувала явно краще за хазяйку, бо скочила на балконні баляси, вигнулася дугою, настовбурчила хутро, перетворившись на злого духа, і зашипіла.

І навдивовижу, в її шипінні я почала розбирати слова, спочатку зовсім погано, але чим далі, тим чіткіше вона їх промовляла:

— Крові йому хаз-с-сяйч-ш-шиної з-с-сахотілос-с-ся! А паз-с-сурів моїх скуш-ш-штувати не хочеш-ш-ш?

— Та чого ви, дівчаточка? — залабузився крилатий, все ще зависаючи навпроти, але не роблячи більше спроб наблизитися. — Що вам, шкода пару грамів для файного хлопця?

— Пару грамів-ф-ф? Та ти її дос-с-суха вип’єш-ш-ш! — Онікс була непідкупною.

— Та де? Граминочку! Зуб даю! — вампір скорчив таку прохальну мармизу, так благально заглядав мені у вічі, що мені самій захотілося з ним поділитися. Навіть малюсінький крок назустріч йому зробила, крокувала би й ще, та балкон виявився замалим, тож я вперлася у баляси, на яких стояла Онікс, і тепер просто намагалася перехилитися, аби все ж дотягнутися до бідолашного, змученого голодом вампірчика, поділитися з ним своєю смачною кровонькою…

У наступну мить усе навкруги змінилося: гіпнотичний туман, викликаний впливом отого непорозуміння крилатого, розсіявся вже під іншим впливом — кігтів моєї любої Онікс, яка так шпархонула мене по передпліччю, що аж жадана кров виступила.

Вампір ледь слиною не вдавився, споглядаючи, як надаремно стікають рубінові крапельки по моїй долоні й крапають на підлогу. І вже так рвонув вперед, що й кішка б не стала на заваді. Та стало дещо інше — просто перед моїм обличчям матеріалізувався… той гарбузик, якого я придбала сьогодні у крамниці.

Зараз він був повернутий обличчям до мене і — от, їй-богу, не вигадую! — розтягував вирізаного рота у лукаву посмішку і змовницьки підморгував.

У цей момент і вампір отямлюється і починає верещати:

— Що? Гарбуза? Мені? Та я ж не свататися до тебе прилетів! Та я взагалі закоренілий холостяк, ясно? Ото ще, заміж вона за мене зібралася! Та не бувати цьому!

Я лише спостерігаю за цими дивовиськами, починаючи підозрювати, що гриби для піци були зовсім не печерицями…

А те зубасте чудо вже й принади свої розписувати починає, і доводити, наскільки вартого заздрості жениха я втрачаю. Гарбузик увесь цей час не відводить від мене погляду, хоча, по тому, як єхидкувато кривляться його губи, я розумію, що монолог він слухає дуже уважно. А потім ще й очі — тобто вирізані діромахи, — примудряється закотити від того абсурду, який зараз відбувається.

А вампір не здається, вже знову наполягає на тому, щоби я дала облизати подряпану шкіру, знову у мене в голові пливе, але цього разу лише на мить, бо наступної очі мого гарбузика спалахують яскравим карміновим світлом, від якого туман у моїй голові в один мент розсіюється. Сувенірчик, якого зараз милим точно не назовеш, зі злісним виразом обличчя розвертається до мого кривдника й осяває його потойбічним арктичним світлом, ніби з прожектора.

Звідкіля така потужність у такої малюсінької іграшки? Та й різні кольори підсвітки не були заявленими…

Вампір у цьому світлі корчиться, та все ж здаватися не збирається, на що гарбузик лише зневажливо пирхає. Ще й низьким, якого точно не очікуєш від крихітного гарбузика, голосом промовляє:

— Або ти зникнеш звідсіля і забудеш сюди дорогу, або згинеш навіки. Я жартувати не буду!

Крилатий, роздивившись нарешті, що то не звичний гарбуз, а «Джек-о’-Лентерн», міняється в обличчі. Куди й дівається уся самовпевненість чи благальний вираз, тепер перед нами — розгублене, навіть перелякане янголятко, якого злі дядечки одягнули у потворний костюм.