Гарбузове обличчя

Андрій стояв біля того понурого, тимчасового прилавка, нашвидкуруч збитого з брудних дощок — такого собі дерев’яного потвориська з цвяхами, що стирчали, мов гнилі зуби. На прилавку лежали звичайні, хоч і не природно яскраві гарбузи. Він почувався як людина, яка вперше за життя заходить до церкви — з тим тиском у грудях, що підказує: ти тут зайвий. Чужа серед чужих фальшивих намірів і показної покори, що ховається за порожнім поглядом на ікони. Всі як один механічно повторюють рухи, не розуміючи всієї суті. Люди, подумав він, люблять ритуал, навіть коли не до кінця вірять у нього. Люблять ставати на коліна — хай навіть перед гарбузом.

 Хлопець ніколи не долучався до цього імпортованого карнавального божевілля, яке перекотилось сюди десь із-за океану, як вірус у яскравій упаковці. Він вважав це розвагою для телепнів, які вночі дивляться американські фільми й уявляють, що живуть там, де осінь пахне корицею, а не гниллю з підвалу. Та цього року, тридцять першого жовтня, проходячи вулицею, вздовж якої стояли святкові прилавки з усією тією «гелловінською дурнею», хлопець раптом відчув, як у ньому ворухнувся той самий інстинкт стада — древній, потайний механізм виживання у суспільстві, що змушував колись печерних людей бігти за натовпом, аби не лишитися самотнім перед тигром. 

 Тепер тигром стала самотність та ексцентричні рішення, які суспільство не хоче сприймати, вважаючи за дивакуватість, а втечею — купівля чергової модної дурниці та одноманітної поведінки більшості. 

 Його містечко не було великим — одна з тих провінційних ділянок на картах, де навіть вітер здається рідним. Тут всі знають одне одного по іменах, по авто, по плітках. Та сьогодні, на цій вузькій центральній вулиці, що тяглася між аптекою з облущеним фасадом і старим парком, стояв незвичний цьому місту гомін — натовп.

 Молодь метушилася, приміряючи пластикові маски й капелюхи відьом, фотографуючись на телефони, що світилися в руках, наче дрібні електричні вогні. З колонок біля магазину «АРТЕК» лунала музика, яку старше покоління лаяло «культурними» словами.

 Також не минали такого видовища й люди іншої породи. Вони були зігнуті під вагою звичок і років, які колись їм навʼязувало радянське виховання, зупинялися, аби помахати головами:

 — Шо ж воно таке? Чорти оті ваші американські! — зітхала бабця, яка проходила повз.

 — Совість би вам, — бурмотів дід з кашкетом, — нам би газ дешевше, а не оті ваші сатанинські балагани!

 У повітрі стояв запах свіжої випічки — від крамниці «Корівка», де на прилавках уже виклали запашне печиво у формі летючих мишей, привидів і, чомусь, зайців. Дитячий сміх, бридкий шелест обгорток, надокучливий шум автомобілів — усе змішалося в один звук вечірнього міста.

 Натовп навколо Андрія був густим, як сигаретний дим у брудному барі, і таким самим швидкоплинним — хвиля облич, що змінюється щосекунди.

 Але Андрія тривожило не це. Не осіння метушня останнього дня жовтня, не запах печива і не гупання підліткових кросівок по асфальту.

 Його тривожила вона.

 Продавчиня.

 Вона стояла за тією гарбузовою горою, мов частина самого прилавка — вельми потворна, але, як здавалося, невіддільна від усього цього ритуального балагана.

 Відьма, що не постаріла, а просто розбухла, мов покійник у теплій ванні. Її плоть не зів’яла — вона розплилася, наче тіло, яке не змирилося зі смертю і продовжує повільно жити всупереч всім біологічним процесам.

 Не дарма вона їх продавала.

 Ця жінка сама була схожа на гнилий гарбуз, якого давно забули на підвіконні хатини. Миші гризли його, мухи обсідали, а він вперто, замість щезнути, чомусь досі непорушно тримався — у тій своїй вогкій, липкій подобі.

 Її шкіра була поцяткована дрібними капілярними зірочками, бридкими пігментними плямами, схожими на відбитки пальців когось, хто пробував її душити. На шиї ледь тремтів м’який підпух, як застигле желе. 

 А її очі.

 У людей зуби жовтіють від куріння. А від чого жовтіють очі? Раптом це питання в’їлося Андрієві в голову, мов бурʼян. Він не міг відвести погляду.

 Вона не дивилася на покупців. Вона оглядала їх, як анатом дивиться на трупи — без емоцій, але з холодним інтересом. Погляд ковзав по людських обличчях, мовби перебираючи голки у стозі сіна, шукаючи ту єдину, що має вжалити.

 І вона знайшла голку.

 Андрій.

 — Навіщо тобі такий великий гарбуз? — пролунав її голос. 

 Він був низьким і скрипучим, мов дверні петлі у старому підвалі, які сорок років іржавіли та чекали, коли їх хтось знову прочинить. З того голосу наче сипалась іржа, падаючи Андрієві на язик, і він відчув металічний присмак страху.

 Дивно, але він чітко почув  її крізь гомін натовпу, крізь музику, що глухо долітала з колонок.

 — А… Ви до мене? — нерішуче спитав Андрій, дуже голосно ковтнувши слину. 

 Вона не відповіла. 

 Просто дивилася — її жовті очі не кліпали, і через це він почав почувати власне дихання, як щось лишнє.

 — Я просто… Думав купити прикрасу, — видавив з себе він, майже пошепки.

 Втім, вона почула.

 — Здається, цей гарбуз саме для тебе.