2

2.

Вечірнє місто захопило її містично гомінким вайбом. На якусь мить Тоня навіть забула про свої невдачі, задивляючись на мерехтливі вогні вуличних кав’ярень. Пройшла повз невеликий парк, де у повільному танку кружляло опале листя, химерно створюючи чудні тіні листопаду на прилеглому паркані.

Ішла повільно до метро, закутавшись у своє пальто. Аж раптом стрепенулася, почувши якийсь лемент, крик, а потім відразливий скрегіт коліс на трамвайній колії.

Із вагона вискочив водій. Щось роздивлявся попереду на рейках. Навколо нього почав збиратися натовп. Тоні й самій стало цікаво, чи не трапилося, бува, якогось лиха.

Підійшла ближче.

– Ну як ти так, Михайловичу! – розмахував руками біля трамвая низенький дядечко-кондуктор. – Невже ти не бачив тварину?

–  Та я кави забув випити, Івановичу. От біда! От халепа! На хвильку очі закрив, а тут воно щось летить зверху, –  виправдовувався опецькуватий водій трамвая.

–  Я бачила! Цей кіт зверху впав, його з будинку викинули, мабуть, з третього поверху, – вставила своїх п’ять копійок дівчина з двома чорними косами. – Водій тут не винен! Це ті нелюди, котрі котами розкидаються! Треба поліцію викликати, щоб розібралися й покарали за жорстоке поводження з тваринами! Це ж нечувано – домашніх улюбленців з вікон викидати!

Тоня нарешті зрозуміла в чому річ. Роздивилася у сутінках, що лежить на колії доволі відгодований чорний котяра, жалібно нявчить, а поряд (ой лишенько!) наводить жаху на випадкових очевидців його наполовину відрізаний чорний хвіст!

–  До ветеринара його треба, і негайно! – порекомендувала Тоня. Вона звикла швидко аналізувати ситуацію й ухвалювати рішення, тож розуміла, що зволікати не можна. – Поліція навряд чи скоро знайде господарів тварини, а в нього кровотеча. Треба терміново везти його у ветеринарну клініку.

–  Ну якщо ви така ініціативна, то вам і карти в руки, – вирік свій вердикт кондуктор. – Забирайте його з рейок, нам їхати треба. Пасажири чекають.

–  І що більше нікому доля тваринки не цікава? Ніхто не хоче допомогти? – з надією провела поглядом по натовпу. – У мене і в самої купа проблем. Можливо, хтось бажає зробити добре діло?

Але юрба потроху ріділа. Люди, побачивши, мабуть, що кота не відкинуть на тротуар і не залишать помирати, розходилися у своїх справах.

–  Жіночко, не зволікайте! Заберіть, будь ласка, цього котяру, – трохи винуватим голосом сказав водій. – У нас маршрут по хвилинах розписаний. Нам, справді, треба їхати.

Не мала вибору – зняла із шиї свій брендовий шарф, огорнула ним тварину. Взяла на руки. Якийсь випадковий перехожий викликав їй таксі до найближчої клініки.

А там вже й прийом, операція, декілька довгих годин очікування. Журливо дістала останню готівку із гаманця, щоб розрахуватися за цей неочікуваний і наразі зовсім не бажаний для неї акт благодійності.

Коли вже вийшла із клініки зі своїм випадковим набутком, пройшла до найближчого парку. Сіла на дерев’яну лаву, поклавши поряд на диво сумирного кота.

– Мабуть, ти ще кволий після наркозу, – промовила співчутливо, ніжно чухаючи його за вушком. – От що мені з тобою робити? Неочікуване ти моє надбання! Додому зараз поїдемо, а потім, напевно, шукатиму тобі хорошу сім’ю. Залишити у себе навряд чи наважуся. Я зараз у такому стані, що не зможу й про себе подбати, не кажучи вже про живе створіння. Геть чорна смуга у моєму житті настала. Навіть не знаю за які кошти таксі викликати, – продовжувала бідкатися котові Антоніна. – Ну, ще трохи готівки маю  вдома у сховку. Ох, доведеться принижуватися, якось домовлятися із таксистом. Чи йти до зупинки? Але ж ти важкуватий, відгодований. Як з тобою носитися? От і що його робити?

– Зазирни у гаманець, – раптом почулося їй. Тоня кліпнула спантеличено, озирнулася, але поряд нікого не було. Паркові велетні-ліхтарі освітлювали порожню алею. Десь поодаль гавкнув пес, промчала автівка, навіжено продеренчавши. Гучно розсміялися підлітки в кінці алеї. Але поряд із нею стовідсотково нікого не було.

Тоня ущипнула себе за руку, яка від такої містичної дивини покрилася дрібними сиротами.

– Це все від стресу, Тоню, занадто багато проблем впало на твої плечі, – промовила сама собі. – Сон, відпочинок і якомога менше нервувати. А то й взагалі можна з глузду з’їхати.

– За тиждень ти поїдеш на море, там і відпочинеш. А поки ще у нас з тобою незавершена справа є, – знову пролунав поряд надокучливий, однак приємно вуркотливий голос.

І в тій напівтемряві вечірнього міста, мабуть, помітно було, як побіліло обличчя Антоніни. Адже вона повернула голову у бік врятованого кота і виразно побачила, як рухається його котяча міміка, як розтуляється рот і вилітають із вуст створіння, яке ну ніяк не може розмовляти, справжнісінькі людські слова.

– Так, так, це я з тобою говорю. Дозволь представитися, Скотті, відьомський кіт, – і навіть кивнув, негідник такий, їй головою. – Зазирни в гаманець, там твоїх п’ять тисяч, що лікарю заплатила.

Тоня стрімко встала з дерев’яної лави. І швидко покрокувала бозна-куди.

– Я не збожеволіла. Я не поїхала дахом! Це все стрес, це все мариться мені, – бубоніла собі під носа.

Цокаючи підборами, швиденько підійшла до підлітків. Озирнулася, сподіваючись, що кіт розвіється десь, але ж за нею ішов, паскудник. Тертися почав, снуючи між ногами, нявкотів жалібно.