1
Антоніна ридала ридма. Плакала так, що аж здригалися мармурові стіни у вбиральні елітного бізнес-центру. Ну от чому так завжди відбувається? Ходять біди усі разом, одна за одною вкупі. Немовби хтось узяв і підкинув Тоні торбу якихось проклять! Але сьогоднішня трагедія була вже останньою краплею.
Підійшла вкрай засмучена жінка до великого дзеркала, подивилася на розмазаний макіяж та підпухле обличчя. Узяла гамузом серветки й спробувала, гірко хлипаючи, надати собі хоч якогось пристойного вигляду. Треба зупиняти цю істерику та якось дістатися додому.
Адже в цій компанії Тоня вже не працювала. Підійшов до неї годину тому генеральний і, винувато заглядаючи в очі, промимрив:
- Тоню, дуже мені подобалося, як ти організувала роботу відділу. Але, розумієш, тут така справа сімейна…Донька дуже просить зятя прилаштувати на цю посаду. Не можу я відмовити. Буду потім цапом-відбувайлом за всі їхні сімейні негаразди. Нехай уже він працює. А ти, якщо хочеш, можеш залишитися на посаді аналітика.
Як могла Тоня прийняти цю пропозицію, коли стільки років відбудовувала роботу колективу й була строгою, але справедливою керівницею? Відмовилася, звісно.
І можна було б пофілософствувати щодо нового етапу в житті. Що нарешті зможе виспатися, подивитися улюблений серіал, відпочити від шаленого графіку й невпинного ритму її аж занадто насиченого роботою життя. Але ж якби не ще одна біда, що трапилася із нею напередодні.
Річ у тім, що Антоніна залишилася фактично зовсім без заощаджень. От як таке могло статися із досвідченою тридцятип’ятирічною жінкою? Чи то завалена робочими питаннями вона втратила пильність? Чи просто день був такий невдалий, але попалася на гачок кіберрозбійників. Безпечно прийняла дзвінок нібито співробітника банку, щось там йому відповідала. А через декілька хвилин второпала, що усі її гроші з картки переведені кудись на інший рахунок.
А ще перед цим трапилася в її житті, мабуть, найбільша драма. Доглянуту й завжди ефектну жінку покинув її чоловік. Мовляв, «пробач мені, люба, ти – шикарна жінка, але я закохався, як юнак». І пішов до студентки, років на п’ятнадцять молодшої, попередивши, що елітну квартиру все ж таки ділитимуть.
І так гірко було на душі й так хотілося завити від болю. Але опанувала істерику, сяк-так витерла темні патьоки водостійкої туші, здала перепустку охороні й із полегшенням вдихнула насиченого вечірнього повітря метушливого міста.
Спочатку Тоня хотіла викликати таксі, але потім вирішила прогулятися. Ішла насуплена, задумлива. Вдивлялася байдуже у заклопотані обличчя перехожих. Затрималася поглядом на розмальованих, мов у персонажів фільму жахів, обличчях дівчат. «О, сьогодні ж Геловін, – згадалося. - Недарма у мене в житті все пішло шкереберть».
З Хрещатику вона спустилися фунікулером на Поштову. І попри вечірню годину дуже захотілося кави.
Підійшла до першого-ліпшого віконечка з кавовими напоями.
– Вітаю з Геловіном! – пропищала дівчина-бариста у велетенському відьомському ковпаку. І як лишень каву вправляється робити у такому образі? Довжелезні рукави чорної, досить антуражної обірваної сукні звисали додолу.
– Американо без молока, будь ласка, – замовила Тоня те, що пила завжди.
– Ой, а не хотіли б ви спробувати гарбузове лате, наш фірмовий напій. Смачнюще – страх! – запропонувала відьмочка й зиркнула очиськами з того неширокого вікна.
Тоня рідко змінювала свої звички, але ж щось таке дзенькнуло в переплутаних думках. І здалося їй, що навіть очі дивної баристи спалахнули червоним. «Мабуть, ще й лінзи наліпила», – здогадалася любителька кави, але від пропозиції не відмовилася.
– Ну, якщо ви радите, то можна й гарбузове лате.
– Ох, це чудово! Це просто неперевершено! – аж надто зраділа дівчина. Але ж хутко приготувала напій та обережно подала його через віконечко. – Ви тут пийте, бо кришечок не має. Скінчилися. А як йтимете, то розхлюпаєте всю каву, – порадила завбачливо дівчина.
Тоня й сама не схотіла пити на ходу. От із її щастям обов’язково штовхне хтось і забруднить брендове пальто. Тож смакувала кавою біля віконечка й ще залишила щедрі чайові у баночці-горщику.
– Ну як вам лате? Сподобалося? – поцікавилася бариста, коли Тоня вже майже допила.
– Так, непогано. Якийсь смак цікавий, не пробувала нічого подібного раніше. Дякую.
– І що, ви щось відчуваєте? Прилив сил, якусь енергію, щось незвичайне? – посипала чудернацькими питаннями ця дивачка.
– Та ні начебто, – знітилася Антоніна. – Піду я, дякую!
– Очікуйте на геловінські дивовиська! Скоро із вами трапиться неймовірна пригода, – навіть через вікно просунула свою голову, перед тим знявши відьомського ковпака.
– Досить мені вже пригод, якась чорна смуга в житті. Нехай вже нічого не трапляється! – чомусь роздратувалася від тих слів Тоня і вже розвернулася, щоб йти собі далі.
– Уже нічого неможливо змінити! Михайлович не встиг випити кави, а Коспідея за десять хвилин побачить розірвану сукню, – і знову сховалася у вікні божевільна дівчина. По-діловому зиркнула на годинник і додала:
– Так, Скотті випаде з вікна хвилин через двадцять. Бажаю удачі й веселого Геловіну!
Але Тоня вже й не слухала ту дурню. Крокувала стрімко вулицею, сподіваючись якнайшвидше дібратися до метро й доїхати додому. Але не судилося у той геловінський день потрапити їй у свою квартиру, бо усі передбачення відьмочки-баристи абсолютно точно справдилися.
#1517 в Фентезі
#384 в Міське фентезі
#4225 в Любовні романи
#1004 в Любовне фентезі
Відредаговано: 27.10.2024