Коли прокидається темрява

Марко не одразу зрозумів, що сталося з насіниною. Ще мить тому її чорна оболонка була міцно затиснута між його пальцями, а золотаві прожилки пульсували під шкірою, немов усередині ховалося крихітне серце. Тепер же насінина розкололася навпіл, і з неї вирвався тонкий чорний пар, який піднявся над долонею, закрутився в повітрі й зник у розтрісканій гарбузовій голові сторожа. Чудовисько відсахнулося, вперше за всю ніч утративши свою моторошну впевненість. Його довгі руки затремтіли, а помаранчева оболонка вкрилася густою сіткою тріщин, з яких пробивалося бліде світло.

— Що ти наробив? — прохрипів сторож.

Марко хотів відповісти, що нічого особливого не робив і взагалі не мав наміру брати участь у жодних гарбузових обрядах, але раптом відчув, як земля під ногами здригнулася з такою силою, що він ледве втримався на місці. Верба застогнала, її товсті корені почали вилазити з ґрунту, розриваючи землю й перевертаючи каміння. З-під старого млина долинув глухий удар, за ним другий, а потім третій, і кожен був настільки потужним, що з дерев посипалося листя.

Софія вхопила Марка за руку, намагаючись відтягнути його від коріння, яке вже обвивало черевики. Данило, забувши про свою зламану парасолю, схопив довгу дошку й заходився відбиватися нею від чорних батогів, що виповзали з тріщин у землі.

— Я не хочу здатися панікером, але, здається, ми щойно розбудили щось набагато гірше за гарбуз! — вигукнув він. — А я навіть не поснідав!

— Не стій на місці! — крикнула Софія.

Вона потягнула Марка до млина, сподіваючись знайти там укриття, проте хлопець раптом зупинився. Насінина зникла з його долоні, залишивши на шкірі темний знак, схожий на маленьке коло з трьома променями. Він не болів, але від нього розходилося дивне тепло, а в голові лунали незнайомі шепоти. Марко чув їх так виразно, наче хтось стояв зовсім поруч і говорив просто йому на вухо.

Три плоди. Три душі. Троє дітей.

Хлопець заплющив очі, намагаючись позбутися нав’язливих слів, але натомість побачив темний простір під землею. Там, серед переплетених коренів і кам’яних уламків, лежало щось величезне, схоже на велетенський гарбуз, що зростав у глибокій ямі. Його оболонка була майже чорною, а на поверхні виднілися десятки закритих очей. У самому центрі темніло провалля, з якого тяглися тонкі нитки до трьох маленьких гарбузів, що стояли на дерев’яній тарілці в старому сараї.

Марко різко розплющив очі й захитався. Софія ледве встигла підхопити його, перш ніж він упав би на землю.

— Що з тобою? — стривожено запитала вона.

— Я бачив його, — прошепотів Марко. — Те, що спить під землею. Воно не просто гарбуз. Воно величезне, і сторож… сторож лише допомагав йому прокинутися.

Позаду них пролунав пронизливий скрегіт. Сторож стояв біля верби, затиснувши голову довгими пальцями. Тріщини на його оболонці розросталися, але замість того, щоб розсипатися, він наче ставав ще більшим. Із його спини виривалися зеленкуваті пагони, що впивалися в землю й тягнули чудовисько вперед.

— Ви не розумієте, — прохрипів він. — Я не хотів, щоб воно прокинулося так рано. Я мав зібрати врожай, завершити роботу Гната, а тоді…

— А тоді що? — вигукнула Софія. — Ти збирався віддати йому наші душі?

Сторож повернув до неї голову. На мить у його очницях промайнуло щось схоже на страх, а потім знову з’явилося знайоме чорне полум’я.

— Я мав стати вільним, — відповів він. — Гнат створив мене, щоб я охороняв насіння, але він не розумів, що вирощує. Він хотів отримати владу над життям і смертю, проте не знав, кого впустив у цей світ. Коли він спробував мене знищити, було вже пізно. Я залишився сторожем, а те, що лежить під землею, чекало на свій час.

— То ти теж його боїшся, — здогадався Марко.

Чудовисько не відповіло. Натомість воно підняло руку й указало на хлопця.

— Віддай знак. Ти не знаєш, що він означає. Якщо насінина розкрилася на твоїй долоні, ти став частиною врожаю. Воно відчує тебе будь-де, навіть якщо ти втечеш на край світу.

— Тоді навіщо нам тобі вірити? — запитала Софія. — Ти всю ніч намагався нас убити.

— Я намагався завершити те, заради чого мене створили, — відказав сторож. — Але тепер усе змінилося. Якщо воно прокинеться повністю, більше не буде ні мене, ні вас, ні цього села. Воно поглине все, що побачить, і навіть сонце не зможе його зупинити.

Над обрієм спалахнув перший промінь. Він торкнувся верхівки верби, ковзнув по зруйнованому даху млина й упав просто на гарбузову голову чудовиська. Сторож заверещав, відсахнувся й упав на коліна. Його оболонка почала тріскатися, а довгі пагони згорнулися, немов обпалені вогнем. Марко вже подумав, що сонячне світло нарешті поклало край їхнім нічним жахіттям, коли з-під землі вирвався такий гучний гуркіт, що всі троє впали на коліна.

Верба розкололася від самого коріння до верхівки. Між її стовбуром і млином утворилася глибока чорна тріщина, з якої повалив густий туман. У ньому ворушилися довгі тіні, а в самій глибині повільно розплющилося величезне жовте око.

Сторож підняв голову й видав звук, схожий на сміх і плач водночас.

— Воно прокинулося, — прошепотів він. — А тепер… тепер воно знає, що ви тут.

Марко відчув, як знак на його долоні спалахнув болем. Із темряви під землею долинув голос, який він уже чув у своїх видіннях, але тепер він був набагато ближчим і виразнішим.

— Марку, — промовило щось під вербою. — Я так довго на тебе чекало.

Хлопець завмер.

Голос належав не чудовиську, не Гнатові й навіть не комусь із людей. Він був схожий на голос самої землі, що прокидалася після багаторічного сну.

А потім із тріщини повільно почала підніматися величезна гарбузова голова, вкрита чорними коренями, із десятками заплющених очей і широким ротом, усередині якого не було нічого, крім бездонної темряви.