Стук у вікна

До опівночі в Кривих Вербах залишалося трохи більше години, проте Маркові здавалося, що вечір триває вже кілька днів. Після зустрічі біля старої криниці він повернувся додому, спробував повечеряти, двічі перевірив замок на вхідних дверях і навіть пересунув письмовий стіл до вікна, наче важкий дерев’яний предмет міг стати надійною перешкодою для істоти, здатної зникати без сліду. Усе це мало б допомогти йому заспокоїтися, однак щоразу, коли за стіною скрипіла підлога або вітер торкався шибки сухими гілками, хлопчик мимоволі повертав голову, очікуючи побачити помаранчеву пику з гострими зубами.

Найбільше його непокоїло навіть не те, що гарбузова голова виявилася живою, а те, що вона знала його ім’я. Марко міг би змиритися з думкою про дивне чудовисько, яке випадково втекло зі старого городу й тепер блукає селом, лякаючи собак і крадучи овочі, але навмисне послання на вікні свідчило про значно гірші наміри. До того ж істота запросила їх до старого сараю, наче йшлося про звичайну зустріч із приятелями, а не про побачення з невідомим створінням, яке могло мати власне уявлення про те, що подають на вечерю.

Марко саме намагався вирішити, чи варто прихопити із собою кухонний ніж, коли двері його кімнати відчинилися й на порозі з’явилася мати.

— Ти кудись збираєшся? — запитала вона, помітивши куртку, ліхтарик і рюкзак, акуратно складені біля ліжка.

— До Данила, — відповів хлопчик, сподіваючись, що голос звучить достатньо переконливо. — Ми домовилися підготуватися до завтрашнього Гелловіну.

— О першій годині ночі?

Марко завмер. Він зовсім забув, що його мати вміє рахувати не лише гроші в магазині, а й години на годиннику.

— Ми хочемо перевірити костюми, — пояснив він після короткої паузи. — У темряві вони виглядають страшніше.

Мати кілька секунд дивилася на нього, а потім зітхнула так, ніби саме цієї миті остаточно переконалася, що виховувати дитину значно складніше, ніж готувати вечерю.

— Марку, якщо ти збираєшся перевіряти костюми серед ночі, то я навіть не хочу знати, що ви плануєте робити на саме свято. Ти залишишся вдома, а завтра підеш до друзів удень.

— Але…

— Жодних «але». І жодних страшних історій перед сном. Учора ти так налякав свою молодшу кузину розповіддю про скелета в коморі, що вона змусила батька перевірити всі шафи в будинку.

— Там справді був скелет, — пробурмотів Марко. — Просто він належав курці.

— Саме тому я й прошу тебе не розповідати страшних історій.

Вона поцілувала сина в чоло, побажала йому доброї ночі й пішла, залишивши двері відчиненими. Марко кілька хвилин сидів на ліжку, намагаючись знайти спосіб вибратися з дому так, щоб мати нічого не помітила, але зрештою зрозумів, що будь-який план має один суттєвий недолік: вона знала, де лежать усі його речі, і могла відрізнити звичайний вечір від вечора, коли син готується до зустрічі з гарбузовим чудовиськом.

На допомогу несподівано прийшов телефон. Він завібрував на столі, і на екрані з’явилося повідомлення від Софії.

«Я знайшла ще одну згадку про Гната. У старій бібліотечній книзі написано, що він перед смертю називав гарбуз сторожем. Не знаю, що саме він мав на увазі. Ви повинні це побачити».

Майже відразу надійшло друге повідомлення, цього разу від Данила.

«Моя мама дозволила мені вийти винести сміття. Я вирішив, що це знак долі. Якщо мене не буде через десять хвилин, повідомте поліцію, що я загинув героїчно, але не дуже добровільно».

Марко всміхнувся, проте усмішка швидко зникла, коли на екрані з’явилося третє повідомлення. Номер відправника був невідомим, а текст складався лише з одного речення.

«Ти запізнюєшся, Марку».

Хлопчик повільно опустив телефон. Він не відповів, не спробував зателефонувати й навіть не став перевіряти номер, адже вже знав, хто міг надіслати таке повідомлення. Натомість він вимкнув звук, сховав телефон до кишені й підійшов до вікна, але цього разу не наважився відсунути штору.

За склом панувала темрява, і лише на протилежному боці вулиці тремтів вогник гарбузового ліхтаря. Марко дивився на нього, доки не помітив, що світло повільно змінює колір, стаючи дедалі яскравішим, а потім раптом згасає. За мить ліхтар знову спалахнув, і в його світлі на дорозі проступила висока тінь із круглою головою.

Марко відсахнувся від вікна.

Цього разу істота не стукала у шибку й не залишала жодних послань. Вона просто стояла навпроти будинку, дивлячись на його вікно, а потім повільно підняла руку й указала довгим пальцем на годинник, який висів над дверима кімнати.

Стрілки показували за п’ять хвилин дванадцяту.

Марко зрозумів, що запрошення було не просто запрошенням. Гарбузова голова не збиралася чекати вічно.

Він відступив до ліжка, схопив рюкзак і почав гарячково шукати вихід із ситуації, коли раптом почув тихий звук за дверима. Хтось обережно постукав, а потім пролунав голос матері:

— Марку, ти ще не спиш?

Хлопчик завмер, стискаючи лямку рюкзака. Він хотів відповісти, але не встиг, бо з коридору долинув другий голос — низький, хрипкий і зовсім не схожий на материнський.

— Марку… Відчини. Ми прийшли по тебе.

Ручка дверей повільно повернулася вниз.

Марко кинувся до ліжка, сховався під ковдрою й заплющив очі, сподіваючись, що цього разу чудовисько припуститься тієї самої помилки, якої припускаються всі дорослі, коли вважають, ніби дитина, яка лежить нерухомо, обов’язково спить.

Двері відчинилися.

У кімнаті запала тиша.

А потім хтось дуже обережно поставив на підлогу щось важке й кругле.

— Ось ти де, — промовив хрипкий голос. — А я вже думав, що доведеться шукати тебе в шафі.

Марко не витримав і визирнув з-під ковдри.

Біля письмового столу стояла гарбузова голова, а поруч із нею — його мати, яка тримала в руках порожній кошик і дивилася на сина з таким обуренням, наче він щойно відмовився допомогти їй прибрати після вечері.