5.

5.

До села ми поспішали, майже бігли, хоч навколо і темно було, але Орема запустив у повітря магічний світлячок, і він осяював нам дорогу. А ніч Геловіну навколо нас розгулялася не на жарт: вітер завивав у гіллі дерев так, ніби нечиста сила своє весілля справляла, сови пугукали, якісь невідомі тварини чи птахи у кущах страшно репетували, а над землею розстилався густий і сизий туман... Моторошно було — не то слово! Але я була поруч із чоловіком, який точно мене захистить, я чомусь була впевнена. Коли ми вже увійшли у село, то собаки по дворах навіть не гавкали, бо поховалися по будках і тільки жалібно скавчали, відчуваючи розгул відьомських чарів.

Пробігши повз сусідські хати, ми вийшли просто на наш город. І тут я побачила, що зірки та місяць на небі уже почали бліднути, бо ця чаклунська ніч вже минала, до світанку залишилося зовсім мало часу. 

Я добре пам'ятала, де лежить отой величезний гарбуз, який мачуха заборонила чіпати, саме туди ми і прийшли. Був він здоровенний, вже трохи порепаний, вгрузлий одним боком у землю. Орема зупинився біля нього, подивився спочатку на того гарбуза, потім на мене, а далі й з деякою тривогою на схід, де небо вже трошечки почало сіріти.

— Ну, — каже він мені тоді, — давай, гарбузова наречено, цілуй гарбуза! Твій пузатий жених давно зачекався тебе, а до перших півнів лічені хвилини залишилися!

Я зла була, як чорт, зиркнула на нього і кажу:

— От я ж просила не насміхатися! Мені горе, а тобі б тільки вколоти мене якимось жартом! Відійди подалі і не дивися! — а сама до того здоровенного гарбуза підійшла і почала його розглядати, видивлятися, де ж у нього хвостик. — А якщо ти хоч раз гигикнеш, поки я буду оце одоробло цілувати, то пошкодуєш потім… Ну, я вже казала тобі, що зроблю…

Окрема знизав плечима, спеціально гучно відкашлявся і зробив таке сумне й серйозне обличчя, ніби на похорон прийшов, а не на моє, так би мовити, гарбузове весілля. Але я побачила, що в очах його стрибають веселі іскри, все-таки хотів він посміятися, прямо відчувала я, але стримував себе. Ну, й на тому спасибі. 

Підійшла я до нашого гарбуза, опустилася на коліна перед ним просто на землю. Заплющила очі, почала обмацувати його, брудного та репаного, все-таки намацала сухий та шорсткий хвостик на самісінькій маківці і чмокнула його в той корінець. А тоді швидко, щоб усе вже до кінця зробити, почала співати весільну пісню, як було написано у магічній книзі. Ох, якби хтось ото повз наш город ішов сьогодні вночі, то точно б дуже перелякався, бо картина відкрилася б йому страшна і дивна. Люкія посеред свого городу стоїть навколішки біля величезного гарбуза, цілує його, а потім співає весільну пісню. Точно б подумали, що збожеволіла дівчина, або відьомські якісь ритуали проводить…

— Горіла сосна, палала-а-а, під ней дівчина стояла-а-а! Під ней дівчина стояла, русую косу чесала-а-а!..

Отак я співала голосно пісню, яку в нас на весіллях співають, а саму і сміх, і сльози, і злість прямо душать. Назвала я потім того гарбуза, як у магічній книзі було написано, своїм милим і судженим, коротко кажучи, зробила все, що треба було, щоб прокляття зняти.

Потім подивилася на Орему, а він дивний якийсь став. Очі витріщив, щоки надув, руками рота прикриває. Я подумала спочатку, що йому погано стало, а потім допетрала, що це він так себе стримує з останніх сил, щоб тільки не розреготатися. Але мовчить, не сміється, жодного звуку не видав, поки я тут біля гарбуза весільними справами займалася.

Отож вже в кінці сказала я слова про судженого і раптом почула, як заспівав перший півень на нашому кутку, сповіщаючи про кінець цієї геловінської ночі! Я схопилася на ноги, вся перелякана. Невже я не встигла?! Але тієї ж миті мої руки так сильно запекли, ніби я їх у кропиву всунула. Над нашим городом раптом спалахнуло яскраве зелене світло, щось десь дуже голосно гупнуло, гарбуз біля моїх ніг раптом весь зменшився і почав засихати, в'янути, потім неначе поруч грім пролунав і здійнявся сильний вітер, але одразу ж і стих…

Я подивилася на свої долоні, які більше не пекли вогнем. А потім я швидко, щоб перевірити, чи знялося прокляття, доторкнулася до великого гарбузового листка, який якраз був поруч. Але відчула тільки, що він шорсткий і сухий, і на гарбуза він не перетворився. Ох, невже у нас вийшло? І перші півні проспівали, і прокляття з мене спало.

Орема тоді підійшов до мене і каже: 

— Фух! Оце для мене було випробування! Може, навіть складніше, аніж твоє, Люкіє. Я ледве не вмер, свій сміх стримуючи, — весело зізнався він. — Але ти, Люко, так гарно співаєш, що будь-хто зів'яне від кохання, не те що гарбуз, — кивнув він на те, що залишилося від нашого здоровенного гарбуза, бо він дуже сильно зменшився і засох.

Я легко і радісно засміялась, а Орема раптом пригорнув до себе так міцно, що мені аж дух перехопило.

— Ну що, Люко, — прошепотів він мені на вухо. — Гарбуза ти вже палко відцілувала, весільну пісню йому заспівала. Може, тепер і за справжнього жениха візьмешся? А то в моїй великій хаті дуже господині не вистачає. І характер твій бойовий мені до вподоби...

Я глянула в його хитрі очі і задумалася. Згадала свою мачуху і зрозуміла, що в свою хату я більше не повернуся. Навіщо мені ті злидні й сварки, коли поряд буде такий красень-маг?

— А знаєш, Оремо, — посміхнулась я, геть не соромлячись теж його обнімати. — Я згодна! Буду тобі господинею. Тільки пообіцяй мені одну-єдину річ. Щоб до кінця нашого віку в нашій хаті жодного гарбуза не було. От якось, знаєш, я їх недолюблювати стала після цієї історії з моїм прокляттям.