3.

3.

Не знаю скільки я там сиділа і ридала. Очевидно дуже довго, бідкалася про своє нещасне життя, згадувала про все на світі, що я поганого говорила та робила, і зрозуміла, що це прокляття — це покарання мені за всі ті погані речі. Адже я і справді була злою на весь світ, могла б і вибачитися перед тією перекупкою, але не втримала свого гонорового норову. І лаюся я на кожному кроці! Все це тепер мені повернулася сторицею. Так і помру тут зі своїми гарбузами, яких я намацала навколо себе вже чималенько, перевіряючи, чи не зникло моє прокляття. Адже може воно після того, як пройшов деякий час, зникає? Геть нічого я про це не знала. Сонце вже почало за горизонт сідати, у лісі темніти, а я сиділа та й плакала.

— Знаєш, прекрасна незнайомко, якщо ти плануєш продавати тут оці всі гарбузи, то вибрала для цього не дуже вдале місце. Хто ж у лісовій гущавині гарбузами торгує? Сюди мало хто забрідає, бо всі знають що тут живе страшний монстр, — раптом пролунав наді мною спокійний і трохи насмішкуватий чоловічий голос.

Я підскочила, мов обпечена, відбігла подалі і притиснулася спиною до свого новоствореного гарбуза із сосни. За кілька кроків від мене стояв чоловік. Високий, плечистий, у довгому темному плащі, прикрашеному якоюсь дивною срібною вишивкою, що трохи світилася в сутінках. Боже, я вже досиділася до того, що й сутінки у лісі почали збиратися! Вітер злегка розкуйовдив темне волосся чоловіка, а в карих очах танцювали веселі бісики. Він був дуже і дуже вродливим. Той мій сільський залицяльник, якого я збиралася обкрутити, тепер здавався блідою поганкою на фоні цього лісового незнайомця.

— Не підходь! — раптом згадала я про свою біду і закричала застережливо, виставила руки вперед, готова відбігти від цього чоловіка, як тільки наблизиться. — Я небезпечна! Я проклята!

— Та невже? — чоловік скептично вигнув брову і почав повільно наближатися. — І що ж ти робиш? Людей по ночах кусаєш? Чи, може, на вовчицю перекидаєшся? Святий Геловін нині у в своєму праві, сьогодні все можливо.

— Гірше! Я перетворюю все на світі і навіть людей на гарбузи! — крикнула я, задкуючи. — Один чоловік на базарі вже став таким! Я до нього доторкнулася, і він на гарбуза перетворився! А я геть не хотіла цього! Мене перекупка одна на базарі прокляла! От побачиш, що якщо я доторкнуся до тебе, то ти теж гарбузом станеш! А я цього не хочу!

Незнайомець зупинився. Він перевів погляд на здоровенний гарбуз, який вийшов із сосни, потім на той, що замінив пеньок, і раптом широко посміхнувся.

— Ого! Цікаво. Дуже цікаво. Бачу, що це побутова проклятійна магія стихійного типу. Давно такого дива не зустрічав. Це в нашому королівстві заборонено.

— Ти що, глухий?! Втікай звідси, бо біля мене небезпечно! — я вже ледь не плакала, бо не хотіла робити шкоду цьому красеню.

Але цей дивний чоловік не втік. Навпаки, зробив раптом швидкий крок уперед і, перш ніж я встигла відсахнутися, міцно схопив мене за руку. Я з переляку тільки пискнула і аж зажмурилася, очікуючи почути всередині себе знайомий дзенькіт, що сповіщав про перетворення кого-небудь чи чого-небудь на гарбуза. Але, як не дивно, цього не сталося, навколо було тихо, лише вітер шумів у кронах дерев.

Я повільно розплющила очі й побачила, що чоловік стояв переді мною живий, цілий і зовсім не перетворений на гарбуза. Його рука міцно тримала мою долоню, а сам він зацікавлено мене розглядав. І от знаєте, чомусь я дуже-дуже засоромилася, а від дотиків цього незнайомця по тілу моєму прямо якісь мурашки побігли, та й серце раптом почало битися прискорено. Коротко кажучи, розхвилювалась я добряче. Ох, дуже вже мені сподобався цей чоловік-красень!

— Як ти це зробив? — прошепотіла я, витріщившись на його руки. — Чому ти не гарбуз?!

Незнайомець тихо розсміявся на мої слова. 

— Мене звати Орема. І я, скажімо так, трохи розбираюся в магічних справах, бо я маг. Моя магічна сила і захисні обереги трохи сильніші за прокляття якоїсь там базарної перекупки. Ну, можна сказати, навіть і не трохи, а добряче. Тож можеш мацати мене скільки душа забажає, але я залишуся собою, твоє Прокляття мене не зачепить.

Мої щоки миттєво спалахнули вогнем від його слів. «Мацати скільки душа забажає» — це звучало, звичайно ж, дуже фривольно і пікантно, і не про такі речі треба було мені зараз думати, але фантазія вже розігралася.

— Мене Люкія звати, але всі кажуть Люка. А мачуха взагалі Злюкою обзиває, бо не миримося ми, — пробурмотіла я, намагаючись (хоч і не дуже переконливо) забрати свою долоню з його руки. — І мені треба щось робити з цим прокляттям! Бо я навіть до власної хати зайти не можу, коли я доторкнулася до дверей, то вони теж стали гарбузом, — про те, що я хотіла мачуху на гарбуза перетворити, я благорозумно промовчала, думаю, не варто знати цьому чоловікові, що я така злюка.

Орема відпустив мою руку, але його обличчя раптом стало дуже серйозним. Він глипнув на небо, де між кронами дерев почали з'являтися перші зірки та місяць.

— Знаєш що, Люкіє, — сказав він мені серйозно. — Сьогодні геловінська ніч, і межа між багатьма світами зараз тонка, як павутинка, а всяка магія набирає найбільшої сили. Твоя перекупка дуже вдало підібрала час для прокльонів, і якщо не зняти ці чари саме сьогоднішньої ночі, до перших півнів, то вони вростуть в тебе, і тоді ти точно до кінця віку усе будеш перетворювати на гарбузи.

Від цих слів у мене аж мороз пішов по шкірі від жаху. Я можу залишитися такою назавжди?!