Розділ 7

Мама?!

Всі погляди зупинилися на дівчині. Хтось оцінював, хтось просто оглянув з голови до п’ят, а дехто, дивлячись на неї, ще й облизнувся.

Октавія була не з полохливих, проте цей вампір лякав її занадто. Червоні очиська дивилися некліпаючи, а ікла, здавалось, видовжувались просто на очах.

Не усвідомлюючи цього, Октавія вчепилася за руку Іріряна й сховалася за його міцну спину. Ще й Кейрана інстинктивно притягнула ближче. Вампіру вона не довіряла — а раптом захоче перекусити...

Вона знала, що Ірірян у разі чого її захистить. Відчувала міць і силу чоловіка поруч. З ним вона була певна: в безпеці. І абсолютно переконана — як би той вампір червоними очиськами не бликав, перевертень без жодних вагань ті очі вирве і ікла зламає.

— Аластере, припини. Ти лякаєш Октавію, — Ірірян розвернувся до дівчини, пригорнув її до себе і, заглянувши в її злякані очі, додав: — Не бійся. Аластер не п’є людську кров. Ти йому не до смаку.

Октавія розслабила плечі, та замість полегшення відчула раптове чисто дівоче обурення. Не до смаку? Аж якось прикро стало.

— А що ж він їсть? — пробурмотіла вона.

— Все, як і більшість. Але запивати все ж треба кров’ю, — поспішив пояснити Ірірян, щоб заспокоїти дівчину. — Зазвичай — тваринною. Або соком рослин. Коли хворіє, то ельфійською.

— Вампіри хворіють? — щиро здивувалася дівчина. — Я думала, вони невразливі… принаймні так у книжках і серіалах кажуть.

— Хворіємо, але рідко, — втрутився сам Аластер. Він втягнув ікла назад, підійшов і перепросив: — Красуне, пробач. Ти така гарна, що я розгубився і не втримав природної реакції. Все ж мій друг — щасливчик, що знайшов таку… Ех, шкода, що я не встиг.

Октавія вже хотіла пояснити, почала:

— Ми не…

Але Ірірян різко обірвав її. Несподівано поцілував у чоло й наїхав на вампіра:

— Вона моя. Рота не роззявляй і руки тримай при собі.

Він ляснув Аластера по руці, яку той нахабно простягнув, намагаючись узяти Октавіїні долоньки та розцілувати їх. Задум вампіра миттю зник.

Октавія аж рота розкрила від такої заяви, та слова чомусь застрягли в горлі. Жодного заперечення вона так і не видала.

— Який ревнивий! — засміявся вампір. — Ну, я радий, друже, що ти нарешті віднайшов своє щастя.

Він добряче плеснув Іріряна по плечу — так, що іншого би склало навпіл. Але перевертень навіть не похитнувся.

— Радий знайомству, Октавія. Дозвольте бути вашим екскурсоводом на територіях ельфів. Сподіваюсь, ви всі разом — сім’єю, — погляд ковзнув між Іріряном і Кейраном — завітаєте до нас.

Октавія б хотіла. Дуже. Але ж усе не так. Вона — не мама Гарбузику. Вона — ніхто Ірірянові. Вони зараз підуть, зникнуть з її життя, а вона залишиться зі скаліченою душею. Та що вона могла сказати? Заперечувати? Виправдовуватись? Пояснювати, що це все не по-справжньому?

Вона тяжко зітхнула.

— Може, іншим разом…

Якби тільки Ірірян покликав її піти з ними — вона б усе покинула і рушила за своїм Гарбузиком. За малятком, до якого так звикла. За чоловіком, котрий міг би стати кимось більшим…

Та все то були мрії. Марні мрії, яким не судилось збутися.

І вона відчула, що Кіріан, цей занадто проникливий ельф із сірими очима, все це зрозумів.

— Ок, ясно. Може, наступного разу… — почав він, але його перебив Кейранчик.

Хлопчик підбіг, схопив Октавію за руку та кілька разів смикнув.

Вона не змогла його ігнорувати. Присіла, щоб їхні очі були на одному рівні.

— Що, любий мій?

— Може, підеш з нами? — у його дитячих очах було стільки надії, що серце болісно скрутилося.

І що йому сказати? Як не показати свій біль?

«Потім», — сказала собі. Плакати вона буде потім.

Ніжно всміхнувшись, вона відповіла:

— Кейранчику, Гарбузику мій… Ви з татком владнаєте справи і повернетесь. Прийдете до мене в гості. Наша розлука буде недовгою — я обіцяю. — Вона поцілувала його в щоку. — І пам’ятай, я завжди поруч. Отут.

Вона торкнулася його грудей — там, де билося маленьке, але хоробре серденько.

— Де б ти не був.

Вони обнялися на прощання.

Октавія досить прохолодно попрощалася з вампіром. З Деріаном — травником, який не сказав за увесь час ані слова, але щось собі відзначив. Обняла Кіріана, ховаючи погляд, бо той бачив надто багато, та, на щастя, мовчав.

Ірірянові ж зовсім не сподобалося те обіймання. Йому здалося, що між ними пробігла якась іскра. Чи то була іскра його ревності — важко сказати.

Перевертень різко висмикнув Октавію з ельфових рук і загарчав на переполоханого Кіріана. Зуби оскалив, слиною бризнув. Ельф поспіхом почав заспокоювати його, мовляв, не зазіхає на його самицю — то лише дружні обійми.

Ірірян хрипко видихнув, притиснув Октавію до себе й вдихнув її аромат — трохи нижче вушка, там, де залишив мітку.

— Моя, — повторив, тихіше, але з більшою силою.

Потім швидко, але ніжно торкнувся її губ своїми. Поцілунок був коротким, але потрібним. Хоча й стриманим — бо поруч син.

Октавія не встигла оговтатись, як він прошепотів їй у губи:

— Я повернусь за тобою. І ми почнемо наші стосунки плавно, як треба. Без поспіху. Ти тільки почекай. І як хтось буде залицятися — кажи всім, що вовк у тебе ревнивий і вирве горлянку кожному сміливцю.

Вона кивнула — сама не знаючи, чого погоджується. У думках вона все ще переживала той швидкоплинний поцілунок.

Ірірян звернувся до сина:

— Ходімо. Ще трохи — і я не зможу залишити нашу маму ні на мить. Чим швидше владнаємо справи — тим швидше повернусь.

Кейран підскочив:

— Ви тепер одружитесь? І вона стане мені справжньою мамою?

— А ти цього хочеш? — усміхнувся батько.

— Так, дуже! Бо після поцілунку всі одружуються.- довірливо повідав Кейранчик.

— Справді? І звідки ти знаєш?

— У зграї завжди так.

Тут встряв Аластер:

— Ой, малий, не вір усьому, що бачиш. Поцілунок — то ще тільки початок. Одружуються перевертні після… гм…
І раптом замовчав. Ні ну правда не розповідати ж малому про дорослі справи в темряві.