Розділ 6

Ірірян і Октавія заціпеніли. Дивилися одне на одного й не мали сил відвернутися. Здавалося, у світі залишилися лише вони двоє…

Але бум! — голосний удар ложки по столу.
Кейранчик зліз зі стільця, підбіг до них, протиснувся між дорослими й, широко усміхаючись, обійняв татка за ноги.

— Татуню, ти не забув? Як я скучив! — він висмикнув з кишені Іріряна свого ведмедика. Волохатого, трохи потертого, вже не такого набитого, але до болю рідного.

Хлопчик відскочив убік і почав кружляти, танцювати, час від часу притискаючи іграшку до грудей і весело сміючись.

Мимоволі й на обличчях дорослих розквіли усмішки. Вони зовсім не сердились, що малий їх перервав. Бо він був для них однаково важливий. І його щира радість передалася навіть дівчині навпроти.

Октавія поставила тарілку з бульйоном і розвернулася до Кейрана, якого по маківці тріпав Ірірян. Дивно, але погляду чоловіка вона уникала — ніяковіла, наче нерозумне дівчисько, що вперше зустріло обожнюваного парубка.

Та й Ірірян не був парубком… Він був чоловіком, який сколихнув її світ.

Разом із сином змусив збитися з ритму її серденько й шалено забитися у такт їхнім.

Октавія присіла так, щоб її очі були на рівні очей веселого Гарбузика. Їй так подобалося так його називати — це пасувало хлоп’яті. Кругленький, маленький, руденький… такий милий і вже такий близький, що серце краялось і не могло відпустити.

— О, то це твій Містер Довгий Вуханчик, — тепло усміхнулась вона, смикнувши ведмедика за вушко й лагідно торкнувшись щоки хлопця.

— Так! Мамо, мамо, подивись, хіба він не красунчик?

— Дуже красивий, але не миліший за тебе, — вона легенько клацнула його за гостренький носик у веснянках.

Ох, хто б знав, як тяжко минув цей місяць без Містера Довгого Вуханя…

 Малий так любив іграшку, що категорично відмовлявся без неї спати. Під час їжі хвилювався, що ж там його Вуханьчик їсть без нього? Під час ігор і прогулянок мучило сумління — бо він бавиться, а ведмедику самотньо.

Тоді Октавія повела хлопця до дитячого магазину, щоб купити нову іграшку. Але замість радості отримала істерику просто посеред крамниці. Люди й консультанти дивилися на неї так, ніби вона якийсь цербер, що знущається з дитини. Ох і намучилася вона, поки заспокоїла Кейрана.

А вже пізніше, у кафе, ласуючи морозивом, малий довірився.

Розповів про стаю, про відносини з іншими вовченятами, про те, що в нього немає друзів.
Що його світ замкнений лише на близьких — батькові, кількох добрих дядях, буркотливому травнику Деріані, якого він все одно любив… і на Містерові Довгому Вуханю, другові, що завжди слухає.

Октавії стало і боляче, і злісно.
На тих дітей-вовченят, що відмовлялися з ним грати. На тих вовчиць, які грізно клацали зубами в бік малого.

Ох… якби вона була там… вона б не стрималась.
І всипала б тим дорослим добряче, аби розуму набрались.

Вечеря минула тихо й затишно. Октавія думала, що буде ніяково, але, відповідаючи на нескінченні питання Гарбузика, вона й не помітила, як розслабилась.

Ірірян підхоплював цікаві теми, вплітався у розмову так природно, що їхній дует перетворився на гармонійне тріо.

Дівчина навіть спіймала себе на думці: о так, мабуть так і виглядає щаслива сім’я.
І їй цього бракуватиме.

Бо серце вже прикіпіло до малого… та й Ірірян, якщо бути відвертою, зацікавив її. Якби не прірва між їхніми світами — вона б хотіла спробувати стати частиною цієї родини.

Але шансів не було. Часу теж.

Це стало очевидно, коли, розливаючи чай і викладаючи печиво, вона почула:

— Ввечері ми повертаємося в магічний світ.

— Що? Як?.. Уже? — Октавія завмерла.

Вона була проти. Хай навіть не мала права затримувати їх.

У цю мить їй хотілося притиснути Гарбузика до грудей, вдихнути його запах і не відпускати. Але, ясна річ, так вона не зробила — не хотіла налякати дитину.

Дівчина навіть не помітила, як очі наповнились сльозами, і кілька скотилися по щоці.

Ірірян це побачив, м’яко стер сльози зі шкіри й обійняв. До обіймів одразу долучився Гарбузик і Містер Довгий Вухань.

— Не сумуй, квітко. Ми з малим будемо в тебе постійними гостями. Якщо, звісно, не проженеш. Якщо не проти.

— Звісно не проти, — вона ледве всміхнулась.

— Октавіє, мамо, не плач… і я буду плакати, — малий дивився стурбовано. І від його «мамо» в неї знову стиснуло груди.

Як же вона тепер без свого маляти…

Кейран почав тягнути батька за рукав.

— Тату, я не хочу йти. Хочу, щоб ми залишилися тут.

— Не можемо, синку. Це не наш дім. Наші друзі хвилюються, шукають нас. Ми мусимо повернутися. До того ж у зграї накопичилося безліч справ.

— Тоді візьмімо Октавію з собою!

Таке рішення вона б прийняла не роздумуючи. Аби лише бути поруч із Гарбузиком. Аби мати можливість хоча б здалеку бачити Іріряна…

Але чоловік заперечив:

— Ні, синку. Ми самі прийдемо до Октавії в гості. Ти ж не проти? — він лагідно торкнувся її плеча.

Слова звучали наче м’яка відмова. Наче солодка цукерка, якою відволікають дитину, аби забрати від чогось важливого.

Октавія всміхнулася і запевнила Гарбузика, що її дім завжди для них відкритий. Що вона любить його й завжди рада буде бачити.

Та попри теплі слова, в глибині серця розливалася гіркота.

Ірірян цього не помічав. Думав, що все владнав.
Як більшість чоловіків, пропустив її біль, схований за маскою.

Після вечері вони зібралися. Октавія вхопилася за останню надію — провести їх.

— Можна я вас проведу?

— Так, — Ірірян сам не хотів прощатися. Він нервово водив носом у повітрі, вдихаючи її аромат.

Октавія скористалась останньою можливістю побути разом.

Вони повільно йшли нічним містом.
Ліхтарі м’яко золотили тротуари, на асфальті тремтіли відблиски вітрин. У повітрі стояв запах нічного хліба з пекарні, вологи після недавнього дощу й теплої кави, яку продавали на розі.

Гарбузик сьорбав какао, облизуючи губи, а зефірка прилипала до пальців. Ірірян відмовився від частування — йому було ніяково, коли за нього платила жінка.