Розділ 5

Кейран злякався не на жарт. У куточках очей зібралися сльози, готові от-от скотитися. Єдине, що тримало хлопця вкупі, — присутність батька. Саме він був гарантом того, що все обійдеться, що все буде гаразд.

— Тату, з Октавiєю все буде добре?

Ірір’ян поглянув на сина, який так ніжно й обережно тримав дівчину за руку та дивився на нього з надією в очах.

— Все буде добре! — він легенько поплескав дівчину по щоках, і та нарешті прийшла до тями. Її погляд був розфокусований, але попри це вона швидко зібрала думки докупи й, звертаючись до Кея, запитала:

— Це справді твій тато? — Її погляд ковзнув по Ірір’яновій міцній постаті й зупинився на його проникливих темних очах.

Здавалося, мить застигла, і вони обидва не могли відірватися одне від одного, аж поки цю ілюзію усамітнення не розірвав малий:

— Мамо… — слово, наче необачний горобець, вилетіло з хлоп’ячого ротика. Він одразу зашарівся, знітився і поспіхом виправився: — Октавiє, тобі боляче?

Дівчина скривилась від звернення. Вона потай мріяла, щоб батько її Гарбузика ніколи не з’явився, і щоб вона змогла стати хлопчикові справді матір’ю — не лише на словах, а й по закону.

На самоті вона дозволяла Кею називати себе мамою, не могла відмовити йому в цьому, однак при інших просила звертатися на ім’я. Адже раптом вони зустрінуть когось зі знайомих, хто знає, що в неї не може бути такого дорослого сина — тоді виникли б проблеми.

Але тепер, почувши власне ім’я замість омріяного «мамо», вона відчула гіркоту не лише в роті, а й у серці.

— Все добре, я просто перехвилювалася, — вона потріпала руду маківку хлопця й ледь стрималася, щоб не розплакатися.

Вона не знала, як прощатися з малим. За цей місяць він став їй рідним, вона полюбила його як власного… а тепер від неї наче шматок серця відривають.

Ірір’ян спостерігав за цією щемливою сценою і не знав, як налагодити контакт з Октавiєю. Як сказати, що всі ці сльози й прощання не потрібні? Що відтепер вона належить їм… Вона його дружина, а для малого — справжня мама.

Але чоловік розумів: так просто повідомити новину, не підготувавши ґрунт, — значить одразу накликати на себе біду. Тому він вирішив: вони з Кеєм повернуться на землі стаї, владнають справи, заспокоять зграю, а потім він знову прийде у світ людей — закохає дівчину в себе й забере її назавжди.

План визрів швидко, і в його втіленні Ірір’ян був упевнений, як у собі самому. Він ширше усміхнувся й звернувся до дівчини, представляючись:

— Я Ірір’ян Швидколапий, ватажок вовчої зграї. Альфа. Батько Кейрана, — промовив він голосно й урочисто.

Октавiя здригнулася, вмить підскочила, затулила йому рота долонею — ледь дістала на пальчиках. Шикнула сердито. А йому це навіть сподобалося — аж серце розтануло.

— Тихіше будь! Хіба не бачиш, як зацікавлено дивляться перехожі? Нам тільки проблем бракувало! — замовкла на мить, подумала, а потім твердо мовила: — Не час і не місце для таких розмов. Кейране, збери мої речі. Ідемо до мене. Вип’ємо чаю, зігріємось — і поговоримо без зайвих вух.

Ірір’ян насупився. Малий послухав дівчину й навіть на нього не глянув. А вона така маленька, але бойова й рішуча. Саме така й потрібна альфі: горда, самостійна, вперта. Та, що покаже зуби будь-кому, а його огорне ніжністю й любов’ю.

Поки що не слід робити поспішних кроків, але дізнатися, де живе красуня, — зайвим не буде.

— Ходімо, Кею. Справді треба поговорити, познайомитися й подякувати пані Октавії, що прихистила тебе.

Дівчина зашарілася і тихенько промовила:

— У вас чудовий син. Мені було дуже приємно проводити з ним час, — наприкінці її очі зволожніли, і вона різко відвернулася, приховуючи сльозу, яку поспіхом витерла рукавом.

Житло Октавії виявилося зовсім поруч. П’ять хвилин — і вони вже біля багатоповерхівки.

Ех, Ірір’яну й досі не вкладалося в голові, як люди живуть у цих мурашниках — один в одного над головою. Ніякого усамітнення. Все чути. А якщо дорослі захочуть… розважитися — то небажаних свідків буде тьма. І хоч він не був сором’язливим, але вважав: щастя й сім’я потребують тиші. А тут це неможливо.

Зайшовши у невеличку квартиру, перевертень упевнився, що в зграї краще. Там простір, природа, повітря, а тут — наче миша в нірці. Хоча, може, для маленької й тендітної Октавії цього й достатньо… але для їхньої майбутньої сім’ї — точно ні.

У нього дім великий, дерев’яний, двоповерхова садиба з п’ятнадцятьма кімнатами — для великої родини. Він мріє про десяток вовченят, крім Кея. Хоча, мабуть, десять Октавiя не витримає — людина все-таки. Але дітей буде багато, він подбає про це. Щоб Кею не було самотньо. Щоб жінка пустила коріння в зграї, в його домі, в його серці. Щоб забула про повернення в світ людей.

Альфі раптом стало спекотно — мабуть, уже надто яскраво уявив, як вони з Октавiєю… творять потомство. Він прокашлявся, знітився.

А дівчина сприйняла його збентеження по-своєму й взялася проявляти гостинність: запросила до обідньої зони. Ірір’ян велично всівся на стільці, наче на троні, та поглядав на струнку фігуру, що метушилася біля кухні.

— Можливо, голодні?

— Так! У нас залишилися млинці з варенням? - відразу відгукнувся Кей.

— Добре, але спочатку — бульйон, — твердо сказала вона. Бо на голодний шлунок розмова може піти зовсім не туди. Треба прихилити чоловіка до своєї ідеї — хоча б дозволити їй бачити Кейрана хоча б інколи. Вона не могла відпустити свого Гарбузика. Прикипіла до нього серцем і душею, як мама до  власної дитини...

Октавія розігріла бульйон та розлила по тарілках. Ірір’ян простягнув руку, щоб взяти в неї тарілку, та випадково торкнувся пальцями її зап’ястка.

Тепло його шкіри обпекло сильніше, ніж гарячий чай.

Октавія різко видихнула, а він… завмер, ніби відчув те саме.

Між ними щось тріснуло — чи, навпаки, народилось.