Розділ 4

Ірір’ян рушив через парк у напрямку великого дитячого майданчика. Чомусь йому здалося, що саме це місце могло зацікавити малого. Адже друзів серед вовченят Кейран не мав, і хлопцю бракувало веселої, шумної компанії. Вовченя був одинаком. Але не тому, що сам обрав цей шлях — його просто не брали до гри.

Тож, із тугою поглянувши на інших дітлахів, Ірірян шукав руду голівку. Проте, як з’ясувалося, таке рідкісне руде волосся тут мало чи не кожне двадцяте дитя.

Мати Кея була рудоволоса, і Кей перейняв її колір. У роду Касандри були ельфи, а крилаті славилися своєю палітрою краси: волосся у них буває всіх яскравих відтінків, окрім чорного чи русявого. Навіть цим малий відрізнявся від інших.

Те, як Ірір’ян уважно придивлявся до дітей, не залишилося без уваги. На нього накинулася купка розлючених мам і гнала, наче кабана на забій, вигукуючи:

— Збоченець! Забирайся, поки ноги цілі!

Погрози були переконливі, і ноги діяли швидше, ніж мізки.

Відірвавшись від жінок, Ірір’ян обернувся у вовка. Вирішив, що безпечніше буде шукати в образі пса. Однак і тут не пощастило — він був великий, чорний, страхітливий вовк. Людей лякав, їхніх улюбленців теж.

Чого він тільки не натерпівся: то кішка роздряпала бік (хоча він її навіть не чіпав), то розлючена власниця декоративної собачки вдарила його палицею — мовляв, її «мусічка» злякалася і жалібно заскавчала. А потім ще каблуком вона влучила так, що Ірір’ян аж язика прикусив.

Дихати тут було важко, ніде розвернутися — люди на кожному кроці. І все ж Ірірян думав: не можуть вони всі бути такими вже поганими. Бо, судячи з того, як захищають тих, кого люблять, у більшості з них — велике, щире серце.

Він щиро сподівався, що його син не потрапив до лихих рук. Про погане навіть думати не хотів, однак думки все одно наздоганяли. Від них крига розповзалась тілом, а серце завмирало від болю.

Минуло три дні, але результатів не було. І ось, на четвертий день, у місці зустрічі він підслухав розмову своїх товаришів.

— А якщо малого не знайдемо — що робити? — розпачливо спитав Аластер у Кіріана.

— Знайдемо, — впевнено відповів ельф.

— Та хіба ти не розумієш? Шукати дитину тут — це, як голку в снопі сіна. Малоймовірно. Будь реалістом!

Вампір отримав добрячого стусана і наказ:

— Навіть не смій таке Ірір’яну казати! Закрий пельку й роби, що велено. Від тебе самі проблеми!

— Від мене? Та це ти самовпевнений, пихатий зарозумілець!

— Може, й так. Але хоча б не дурний, як ти.

Вони обидва замовкли, розвернулися в різні боки. Так у них було завжди — миру не знали.

Та в чомусь Аластер мав рацію… З кожним днем надія знайти сина танула, наче сніг навесні. Від цього батьківське серце краялось і кривавило.

В кожній рудій дитині він бачив свого. Та, наздогнавши побаченого, заглянувши в обличчя, відчай стискав душу.

Згодом підійшов і Деріан — від нього теж не було добрих новин.

Минуло два тижні. Результат пошуків — нульовий. Плечі опустилися, в очах оселилися сум і туга.

Думки гризли Ірір’яна, як безжальні блохи. Це він винен!

Якби приділяв Кейрану більше уваги — цього б не сталося! Якби тоді не балакав про людський світ, якби знайшов хлопчикові матір, то тоді б поруч ще був хтось, хто підтримав би, захистив і не дав вчинити дурниці…

Якби не поїхав до вампірів, а просто пограв із сином у м'яча. Якби викроїв бодай дві години — нічого б не сталося.

Минув місяць. Місяць пошуків і марних сподівань. Усі втомилися й не вірили в щасливий фінал. Вони цього не казали, але Ірір’ян бачив по їхніх очах — у них засіли жаль і безсилля. Їхні тихі розмови наодинці свідчили про те ж — щоб не засмучувати його й не гасити в ньому віру.

Та він сам уже майже зневірився. І все ж вирішив: щодня шукатиме, поки дух не покине тіло. Поки серце б’ється — шукатиме Кейрана.

І ось одного дня, серед натовпу перехожих, він побачив знайому руду маківку хлопця. Той ішов поруч із молодою дівчиною, тримаючи її за руку. Ніздрі вловили такий рідний, незабутий запах — запах власної дитини.

Ірір’ян завмер. Стояв, поки не загорілося червоне світло і автомобілі не засигналили йому докірливо — мовляв, чого стоїш, як стовп. І тоді, прокинувшись від заціпеніння, він кинувся слідом за знайомим ароматом, який вів до сина… і до ведмедика в його кишені.

Він наздогнав їх, але не підійшов відразу. Не знав, чи не зашкодить хлопцю своєю появою. Хто вона, ця дівчина? Небезпечна? Чи, може, добра душа, яка подбала про його Кейрана?

Вистачило кількох хвилин спостереження — і побачене розтопило його серце. Його син усміхався, дивився на дівчину з любов’ю. Вона — років двадцяти, може, трохи більше — відповідала тим самим теплом. Турбота, взаєморозуміння, ніжність між ними… ось вона. Достойна бути його парою. Гарна, добра, усміхнена, така п’янка. І головне — саме вона подарувала Кейрану тепло й затишок, безпеку.

Перевтілення сталося саме собою. Земля загуділа під лапами, а ніс втягував аромат дівчини та сина. Не гаючи ні хвилини, він підбіг і стрибнув — поклав лапи їй на плечі, повалив на землю і легенько торкнувся зубами шкіри, майже не зачепивши. Беріг, щоб не зробити боляче.

Та, попри переляк і крик, на її шкірі лишилася невелика подряпина.

— Дурна, псино! Злізь, бо вб’ю! — почув він, а за мить отримав удар жіночою сумкою.
«Боже, що ж вона там носить, у такій маленькій сумці?» — подумав Ірір’ян, коли від удару аж подих перехопило.

— Тату! — до них підбіг малий і став поруч з ними.— Не треба, це ж мій тато!

— Тато?.. — розгублено, пошепки  перепитала дівчина.

І це було останнє, що Ірірян почув, бо одразу після цього вона знепритомніла.