Розділ 3

Ориська бігла до ватажка так, що аж ступні горіли на підошвах. Але якби поглянути збоку, то, мабуть, равлик і той повз би швидше. Саме ця її нерозторопність і повільність дали неабияку фору малому. Чим швидше б кинулися шукати, тим швидше віднайшли б. А так…

Ориська прибігла, а ватажка на місці не було — він поїхав делегацією до вампірів.

— Ой лишенько! Ой біда! — впала на коліна стара Ориська, бо ноги боліли, і стояти вже не могла.

— Так, так, біда, — бурмотів Деріан, сумно хитаючи головою. Він вислухав Ориську й зрозумів, що малий підслухав їхню розмову з Ірір’яном.

— Ох, як же моя тепер винагорода… — вона вчепилася травникові у плащ, і пролунав її гіркий, розчарований плач. — Мені б десяток кіз…

В її очах блиснула надія.

— Йди геть, жінко! Бо будуть тобі кози — вік не забудеш! Тут дитина зникла, а в неї лише кози на умі!

Деріан викликав бету зграї, розповів про все та дав пораду:

— Накажи найшвидшому вовку зграї  бігти до ватажка. Нехай розповість новину, в ми тут почекаємо на його наказ.

На тому й порішили.

Ірір’ян тим часом сидів зі своїм другом Аластером Червоним — смакували сливовицю двадцятирічної витримки.

Розмова точилася неспішна, подекуди смішна, а іноді ледь не доходила до бійки. Як завжди, їхню емоційну двійку врівноважував ельф Кіріан — принц ельфійського царства й спільний друг.

Їхню веселу розмову перервали: у гостьові покої увірвався перевертень — підлеглий Ірір’яна.

Ватажок одразу зрозумів, що щось сталося. Кисла міна на обличчі підлеглого лише підтвердила здогадки.

— Кейран! — ім’я сина вирвалося з вуст. Батьківське серце стислося, мовби його оплела колюча лоза.

— Зник, — перевертень піджав голову до плечей і втупився в підлогу, боячись глянути на ватажка. — Стара Ориська бачила, як малий увійшов у прохід між людським і магічним світами.

— Ні!!! — друзки крісла, на якому він щойно сидів, полетіли просто в бідолашного вовка.

— Пробач, альфо! Не встежили! Винні! — відчай застилав розум, і Ірір’ян почав трощити все навколо, аж поки друзі не накинулися на нього. Ледве втримали — він уже був напівобертом.

Дзвінкий ляпас по щелепі з вовчим носом на мить змусив Ірір’яна завмерти. Злість і бажання роздерти нахабного ельфа пульсували у скронях.

— Заспокойся, — мовив Кіріан. — Емоційна рівновага — запорука успіху. А ти ж сина знайти хочеш?

Ірір’ян кивнув.

— Тож не марнуймо час. Організовуємо експедицію. І, як я розумію, усі ми йдемо. Тільки треба прихопити з собою Деріана — ніхто з нас не знає світ людей так, як отой старий лис. Чув я про його походеньки… але зараз не про це.

Якби не друзі, то Ірір’ян, мабуть, і досі все трощив би. А так — швидко зібрався й кинувся до проходу. За ним біг вампір, навіть не спітнів, а зверху крилами моторно лопотів ельф.

Похідна четвірка рушила. Ірір’ян тримав у кишені маленького ведмедика, з яким любив гратися син. Іграшка визирала з кишені, мов мовчазний оберіг.

Деріан — знахар, травник і мудрець, знавець і магічного, і людського світів. Вампіра взяли за гострі зуби, а ельфа — за холодну, раціональну голову.

Це була перша подорож Ірір’яна у світ людей. Раніше йому й на думку не спадало туди потикатися — у власному клані справ вистачало. Та тепер він був наляканий і розгублений, бо його син залишився сам. Думки, мов рій, підкидали картинку за картинкою, руки тремтіли, а хвилювання за малого досягло піку.

На плече Ірір’яна опустилася рука вампіра:

— Заспокойся. Ми знайдемо малого. День і ніч шукатимемо, кожну душу розпитаємо. А якщо хтось посмів його скривдити — перерахуємо тому всі кісточки.

Ірір’ян першим увірвався в прохід — сяйво його поглинуло.

Деріан і вухатий Кіріан спокійно чекали своєї черги. А кликастий Аластер пересмикнув плечима, і він пропищав, мов миша… хоча, чого «мов»? Уночі він справді перетворювався на кажана, лякаючи сов і смокчучи кров корів за вушком.

Одразу стало зрозуміло, хто з них уже бував у світі людей, а хто — вперше.

— Відмовитися вже запізно? — благально зиркав Аластер то на ельфа, то на старця. Але ті лише хитнули головами. Ельф підступно посміхнувся й хльоснув вампіра по дупі своєю довгою світлою косою — той аж у політ зірвався, прямісінько в прохід. За «сміливцем» швидко рушили й інші.

Опинилися вони посеред проїзної дороги. Автомобілі сигналили, водії висовували голови з вікон і не соромилися добірної лайки, називаючи їх йолопами, що стоять посеред шляху.

— Хутко на узбіччя, доки копів не викликали! — наказав Деріан.

Ніхто не знав, хто такі ті копи, але погрозою пройнялися.

Стежиною вони рушили у парк, щоб у спокійному місці обговорити план.

Згуртувавшись навколо лавки, сперечалися довго, але дійшли згоди: треба розділитися й кожного вечора, коли сідає сонце, збиратися тут — із новинами або, якщо пощастить, уже з малим на руках.

Відверто кажучи, Ірір’яну цей світ здавався чужим, незрозумілим і від того ще страшнішим. Його хвилювання за Кейрана росло, мов снігова куля.

Повз пробігла жінка з псом. Мила панночка привітно посміхнулася красеню вампіру — так широко, що той не втримався й собі розтягнув губи, виблискуючи білими іклами. Ще й очі спалахнули червоним вогником.

Бідолашна зойкнула, кинула повідець і побігла геть, перестрибуючи через кущі, мов гірська лань. Пес помчав за господаркою.

Ельф ляснув Аластера по спині й, звертаючись до інших, мовив:

— Оцього проблемного я беру з собою.

На тому й порішили. Кожен рушив у свій бік — лише Кіріан тягнув за собою невдоволеного, ображеного вампіра.