Розділ 2

За вікном — осінь.

Не просто пора року, а справжня чаклунка, що розливає медово-багряні барви по деревах, змушує вітер шепотіти, а дощ — стиха торкатись скла, ніби нагадуючи: час зупинитись і вдихнути життя.

Октавія була звичайною двадцятидвохрічною дівчиною, яка щиро любила життя і всіх Божих створінь. То черв’ячка врятує — вийме з пташиного дзьоба, то голубку з перебитим крилом відвезе до ветеринара. Щодня наповнювала годівнички зерном, підгодовувала безпритульних кицьок і песиків, шукаючи їм нові домівки.
Її серце билося в такт кожному створінню, яке потребувало тепла.

Жила вона у невеликому місті, де з нею постійно щось траплялося — то кумедне, то дивне, то добре.

Вчилася Октавія на шеф-кухаря, а ввечері підробляла офіціанткою. У дива не вірила — лише в людську доброту й у те, що все у світі повертається бумерангом. Її девіз звучав просто: «Чини добро — і з тобою будуть добрими».

Та не всі це розуміли. Деякі знайомі крутили пальцем біля скроні:
— Ну дурна, що з неї буде? Останню крихту хліба має — і ту віддасть!

Але Октавії було байдуже. Бо кожного разу, коли бачила врятовані очі, вірила: все недарма.

День у кафе, де вона працювала, був, як завжди, метушливий і гомінкий. Але цього разу — особливий. У заклад завітала група байкерів. Святкували — чи то день народження, чи то перемогу в гонці — дівчина так і не зрозуміла. Їхні голоси лунали гучно, розмови були грубуваті, а поведінка — нахабна. Вона лише мріяла, щоб цей день нарешті скінчився.

Байкери засиділися до закриття, і Октавія вже не знала, як їх випровадити. Дехто навіть запросив її «потусити» після роботи — на що дівчина категорично відповіла «ні» і пригрозила поліцією. Ті не стали сперечатися й пішли, але двоє затрималися на задньому подвір’ї біля сміттєвих баків.

Октавія не була полохливою. Узявши у кожну руку по важкому мішку зі сміттям, вона впевнено рушила повз чоловіків. І саме тоді почула уривок розмови, від якого її пройняло морозом.

— Гей, дивись, те мале щеня знов під баком.

— Піймаємо — виросте, буде чемпіоном у боях.

— Гарненький, рудий, як полум’я, — зареготав один.

Щеня?

У грудях піднялася хвиля обурення.

От покидьки! — подумала Октавія. Вона чула про підпільні бої тварин, але поліція досі не змогла спіймати організаторів. Хіба можна так знущатися з живих істот? Люди іноді жорстокіші за звірів.

Вона підійшла ближче — і справді. З-під бака виглядала крихітна мордочка: брудна, тремтяча, але з очима, у яких блищала надія.

— Тсс... тихенько, малий, — прошепотіла вона. — Не бійся. Ходімо зі мною.

Поки байкери сперечалися між собою, Октавія схопила щеня й сховала під худі. Малюк тремтів, але, торкнувшись її шкіри, поступово заспокоївся.

Вона непомітно обійшла чоловіків, побігла до зупинки й сіла в автобус.

Жила Октавія сама, у невеликій квартирі-студії. З рідних мала лише тітку та її доньку, що мешкали в селі, — бачились рідко. Квартиру дівчина успадкувала від батьків... Шкода, що їх уже немає поруч.

Іноді їй було самотньо. Вона мріяла, щоб поруч був люблячий чоловік, щоб у домі лунав дитячий сміх. Та з коханням не щастило. Чоловіки оминали її, а вона за ними не бігала — горда була. Колись, у кулінарній академії, подобався один хлопець, але він одружився. Не з нею...

Доїхавши додому, Октавія ще зайшла в зоомагазин — купила ласощі й корм для цуцика. Відчинивши двері квартири, першою запустила в дім малечу.

— Ласкаво прошу додому, господарю, — усміхнулася вона й легенько підштовхнула песика вперед.

Той рикнув і миттю сховався під ліжко.

— Мабуть, тобі треба трохи часу, щоб звикнути, — лагідно мовила вона. — Не поспішай, у нас багато часу, Гарбузику.

Слово саме зірвалося з язика — Гарбузик. Таке тепле, рідне. Малюк і справді був кругленький і руденький, як осінній гарбуз.

Посмішка розквітла на обличчі дівчини. Тепер вона не самотня. Тепер у неї є про кого піклуватися.

Вона вже хотіла йти на кухню, коли раптом — ніби з повітря — перед нею з’явився хлопчик років п’яти.
Босий, у її старому светрі, що сповзав із плечей, він дивився просто на неї.

— А ти справді... моя мама? — спитав пошепки.

Октавія застигла. Кров ударила в скроні, думки розлетілися, наче горобці.

— Гарбузику?.. — вирвалося в неї.

Хлопчик кивнув і, усміхнувшись крізь сльози, прошепотів:

— Я тебе знайшов, мамусю.

Він кинувся до неї, обійняв за ноги, шмигав носом, намагаючись стриматись. Та потім потік сліз прорвався — і він рюмсав, гірко й щасливо водночас, белькочучи, що чекав її, що любить, що буде слухняним хлопчиком, тільки хай вона залишиться з ним.

Октавія, ще не розуміючи, що відбувається, схопила його на руки, міцно притисла до себе й почала заспокійливо плескати по спинці.

Усе в ній розтануло — страх, втома, самотність. Лишилося лише дивне, спокійне відчуття: ось воно. Моє диво.

І, може, вперше за багато років, їй справді було не самотньо.

Вітаю на сторінках:)) підтримайте будь ласка моє оповідання "Остін і втрачена осінь". Історія написана для конкурсу Тіні листопаду. ДЯКУЮ ❤️