Розділ 1

— Ірір'яне, треба щось із цим робити. Знову твого щеня зацькували, — поцокав язиком Деріан, зморщений старець, що служив клану перевертнів уже понад п’ятсот років.

Кажуть, у його жилах тече кров нащадків друїдів — може, тому він так довго живе. А може, просто тому, що досі самотній і жодна жінка не колупає йому мізки. Та зараз не про це.

Сталася біда — знову образили малого. Альфу. П’ятирічного сина Ірір'яна.

Ех, якби ж у нього була матір — не ображали б. А так… діти жорстокі: глузують із рудого, а вовчиці гарчать і скалять зуби на мале щеня.

Вовчиці клану мріють опинитися в ліжку ватажка й обзавестися його дітьми, але на заваді стоїть цей малий. Бо саме це “непорозуміння” колись стане їхнім ватажком.

— Уже минуло п’ять зим після смерті Касандри, твоєї вовчиці. Час подумати про себе й про малого. Кейран ще дитина, а батьківської любові не пізнав. Ти заклопотаний справами зграї, а матері, котра б була поруч і захищала щеня, — нема. То знайди когось, хто б підійшов для цієї ролі.

— Хіба це так просто? — зітхнув велетень, задумливо погладивши підборіддя. — Було б кого знайти — давно б уже помітив.

— А що, мало тобі дівок?

— Та не мало. Але ж ти сам знаєш, у чому річ. Перевертні — власницькі, зарозумілі, жорстокі вовчиці. Хіба вони зігріють Кея своєю любов’ю? Швидше прокусять йому шию, аби не було боротьби між нащадками за місце альфи.

— Тоді, може, хтось із іншої раси?

— Вибір начебто великий, але нікого обрати.

— Чому? — здивувався старець.

— Поміркуймо разом. Ельфійки — закохані у власну вроду, любити когось, крім себе, не здатні. Вампірши — холодні, як крига: ні тепла, ні обіймів. Гномки... ну, ти сам розумієш — для мене замалі, — загинав пальці Ірір'ян, дивлячись на старця, як на необізнане маля.

— А може, оркині?

— Та ти геть з глузду з’їхав, Деріане! — гаркнув ватажок так голосно, що аж підсвічник захитався на столі.

— Та так, до слова прийшлося... — винувато пробурмотів присоромлений старець, трохи згорбившись. Потім додав: — Ех, не діло це — ти сам, і син росте без матері.

— А хто сказав, що я один? — Ірір'ян зручно вмостився на стільці, закинув руки за голову, криво посміхаючись і поклавши ноги на стіл.

— Знаю я тебе, — пирхнув Деріан. — Усіх вовчиць по черзі скуштував, але ні з однією не зійшовся. Та й то зрозуміло. Про малого треба думати.

Обоє тяжко зітхнули. Розуміли, що рудому вовченяті в зграї живеться нелегко. Хоч батько й гарчить на зухвалих забіяк, та поза очі малого все одно ображають. Шкода сина, але що вдієш...

— Слухай, — нахилився ближче Деріан, — може, до людей навідатися? Їхні самки красиві, добрі... хоча трапляються й злі, користолюбні. Різні бувають. Але, може, якщо гарненько пошукати, то й знайдеш собі жінку — і Кейранові гарну матір?

Якби ж ці двоє знали, що за дверима кабінету стояв сам Кейран і слухав дорослу розмову.

Батько з Деріаном були так захоплені балачками, що навіть не помітили малого. Та й Кейран навчився рухатися безшумно, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Тихий, непомітний і спритний — таким його навчила бути зграя.

Малий похнюпив носа.
“Цікаво, якби поруч була мама — усе було б інакше... Впевнений, так би й було.”

І загорівся ідеєю знайти її. Тільки де шукати? Відповідь дізнався швидко — дякувати богам, Деріан не вмів тримати язика за зубами.

— Зараз у людей осінь, як і в нас, — розповідав тим часом старець. — Це означає, що перехід відкритий.

— Звідки знаєш? — Ірір'ян навіть відклав папери й прискіпливо глянув на Деріана. Невже старий і сам навідується на людську сторону?

— Восени я завжди прогулююся людським містом. Цікаво ж! Вони живуть жваво — всі кудись поспішають. Є на що подивитися. Не те що в нас — ліс, поселення, гори з річкою... У нас риболовля, заготівля на зиму та полювання. Гірко визнавати, але у людей розваг побільше, — замовк, замислившись, мабуть, згадавши ті самі розваги. Он яка шалена усмішка на вустах і вогник в очах палає.

— Але ж ти природу любиш, — ствердно мовив Ірір'ян, бо знав усе про всіх у своїй зграї. А Деріан був одним із “своїх”, хоч і не перевертень.

— Еге ж, тому й обрав магічний світ. Бо люблю недоторканність природи — тут легше дихається. Але ти не відволікай мене балачками! — пригрозив вказівним пальцем і похитав головою осудливо. — Так от, восени перехід відкритий для подорожей між світами. А в іншу пору року — закривається.

— Чому саме восени?

— Бо восени люди святкують день нечисті. Хеловін, здається, називають. Що за дурна назва... Колись магічний і людський світи співіснували, але кожен захотів більшого — тож розділилися. Та залишили лазівку, щоб можна було переходити. Там, у лісі, біля водоспаду, є прохід. Іди, знайди собі жінку й малому матір.

Кейран почув це — і тихцем побіг до лісу.

Оминаючи однолітків і свідків, він біг, окрилений надією знайти маму, зробити їхню сім’ю повноцінною.

Кейран ішов навшпиньки, стискаючи в кулачку амулет, подарований батьком. Торкаючись його, він відчував сміливість втілити задумане.

Серце билося гучно, аж у вухах луною віддавалося. Хвилювання торкалося кожної клітинки, а відчуття, що все відбувається саме так, як треба, гріло серце вовченяті.

Вітер у лісі шепотів і гойдав гілля, наче кликав:

“Сюди…”
Кейран прислухався до того шепоту й прямував на поклик.

Він був певен, що робить усе правильно. А ще сильніше знав — мусить знайти маму. Бо ніхто, окрім нього, цього не зробить.

З-поміж дерев раптом спалахнуло дивне світло — наче місяць опустився на землю й завис поміж каміння. Вода у водоспаді билася об скелі, розбризкуючи бризки довкола.

Малий завмер.
“Ось він… перехід.”

Кейран ступив ближче. Холодна імла торкнулася його щоки.

— Мамо... — прошепотів. — Я йду до тебе!

І зробив крок уперед.

Мить — і світ навколо розчинився в сяйві.

А десь позаду, в темряві, стара Ориська побачила, що там, де ще мить тому стояв хлопчик, тепер порожнеча.