Розділ 4

Сухе пожовкле листя шелепотіло під черевиками, коли я поспіхом крокувала до польової дороги. У повітрі витали настирні, неприємні нотки паленого листя та гілля. Я повернулась у бік села, над яким здіймався дим. Обожнюю цю пору року. Зараз ще б яблука запекти у вогні. Порізати сало та піджарити його. Ммм. Подумки уявила я цю смакоту та відразу відсмикнула себе. Напевно, друзі уже зачекались, а я тут стою й думаю про смажене сальце. Погляд ковзнув по наручному годиннику. Я запізнювалась уже на понад п'ятнадцять хвилин. А якщо вони не дочекалися та пішли? У сутінках, що от-от грозились опуститися на село, йти порожнім довгим полем зябко. Відчуття чогось безкрайого тисне на розум сильніше, ніж темна вулиця. Свідомість грає свої ігри, місцями підступні, та створює ілюзію безпеки там, де її немає, і накочує страх там, де загрози немає.

— Ну нарешті! — простогнала Іра та, немов справжнісінька нечисть, вискочила з кущів у чорному довгому плащі, під яким смутно проглядались риси обличчя подруги. Інстинктивно я зробила крок назад. Нога вскочила в рів, вимитий водою, і я плюхнулась на землю. З кущів вийшли Влад у чорному костюмі з хвостом та кумедними вушками-заколками, які позичив у подруги, та Ігор у костюмі скелета. Ні, ну придумав! Сам худий настільки, що не завадило б на літо до баби в село на відгодівлю відправити. Так він ще й десь відкопав цей комбінезон, який скоріше повторює вигини його ребер, ніж імітує їх. Замість допомоги друзі заливисто засміялись. Капелюх похитнувся та насунувся на очі. Чудово, тепер ще його потрібно буде поправляти.

— Давай руку! — промовив Влад після довгого сміху.

Криво усміхнулась та замість того, щоб підвестися, потягла його на себе. В останніх сонячних променях цього дня, що ковзали по скронях дерев, потягла Влада на себе. Його котячий хвіст здригнувся. Ми кубарем полетіли в осіннє листя.

— Ну їй-бо, як малі діти! — не оцінила Іра мою вихідку, хоч по виразу її обличчя було видно: трішки більше часу — і вона нас би в цьому листі закопала.

— Ну все! Потрібно було підняти настрій після невдалого сватання.

— Чого?

— Ангеліно! Де моє вухо?

— Твої вуха у тебе.

— Знаю! Я про котяче! Одне є на волоссі, а іншого немає.

— Чудово, тепер ми ще зараз у цьому листі будемо вухо шукати, — простогнала Іра. Провела рукою по сухому листю, що приємно зашелепотіло.

— Так ось воно! — Ігор підняв вухо, що одиноко лежало на дорозі. Відлетіти воно, напевно, встигло в той момент, коли я його потягла.

Абияк ми зафіксували мій капелюшок, вухо Влада та дружно попрямували в ліс.

— То що там зі сватанням?

— Що-що? Нічого. Недонаречений отримав гарбуза. Мама — серцевий напад. Я — свободу. А от баба Зіна що найменше — сильний ушиб, та я не впевнена.

Ігор припідняв брови в німому запитанні. Іра зупинилась. Та, здається, одного Влада не збентежила баба Зіна та її ризики для здоров'я.

— Кажу, відразу від моїх рук не постраждала жодна жива душа.

— А нежива?

— І нежива також! Бабі Зіні просто менше потрібно підслуховувати, що робиться у сусідів.

— Бідна жінка так хотіла дізнатись нові плітки та несподівано постраждала... — награно зойкнув Ігор, похитав головою зі сторони в сторону. — А що там за свати?

— Ой, не питай. Грицька знаєш?

— Та хто його не знає! Хлопу скоро тридцять років, а в нього досі сквазняк гуляє в голові.

— То ж він жодної спідниці не пропускає, — обурилась подруга, і я кивнула.

— Ото ж!

— А пам'ятаєте, як до баби Зіни минулого року онука приїхала? — польова дорога заповнилася нашим веселим щирим реготом.

— Бідна дівчина була не готова до того, що на другий день після приїзду до неї з обручкою заявиться недонаречений.

— Ооо так. Відбою від якого ще й не буде!

— Та який він — слово «ні» не розуміє!

— Та що ви з нього хочете? Хлоп сподівається в останній вагон вскочити.

— Не вийшло рік назад, і зараз не вийде, — підсумувала я та весело змахнула мітлою.

Коли ми дійшли до галявини, на якій мали святкувати, сутінки уже остаточно опустились над лісом. Небо з блакитного стало темно-синім. Перша зірка стала ледь помітна крізь гілля дерев. А температура повітря з прохолодного значно опустилась до зябко-морозної.

— Ну що ж, до зустрічі перших гостей менше пів години! — весело промовила я та потерла руки. — Ігор, на тобі шашлик. Влад, на тобі глінтвейн. А ми з Ірою зараз дорозставляємо усі декорації, запалимо свічки та...

Не встигла я договорити, як Ігор виніс із будинку дві п'ятилітрові баклашки вина та з посмішкою від вуха до вуха вручив їх Владові. Я присіла, відкоркувала одну з баклашок. У ніс вдарив солодкуватий запах винограду. Додати сюди ще корицю, гвоздику та мед... Вийде справжнісінька атмосфера свята.

— Я довіряю твоєму смаку! Приготуй глінтвейн так, щоб усі на святі очманіли!

— А це не багато?

— Глінтвейн багато не буває!

Коли майже усі дрібні приготування були завершені, на лісовій галявині з'явились перші гості у атмосферних костюмах. Але погляд усіх на галявині прикувався до хлопця в костюмі вершника без голови. Він був одягнений у темно-коричневі штани, що були недбало заправлені в чоботи. Теплий жупан, на який був закріплений плащ, яким грався легкий вітерець. А на голову був одягнений гарбуз.

— Здається, у нас є номінант на найкращий костюм, — прошепотіла я Ірі, не відводячи погляду від незнайомця.

— Зачекайте, це лише початок!

— Але костюм класний!

— Спорити не буду! І справді, хлопець постарався на славу.

— Ангеліна, — промовила я та протягнула руку хлопцю в костюмі вершника. Вона була холодна. Мимоволі я навіть здригнулась від холоду.

— Женя!

— Приємно познайомитись! — з захватом промовила я, коли хлопець з друзями пройшли до фуршетного столу.

— Ангеліно! — Іра штовхнула мене в бік та суворо промовила: — Що це щойно було?

— Іро, ти що не зрозуміла? Наша Ангеліна втратила голову швидше, ніж це зробив вершник.