Розділ 3

Переступила поріг. У ніс врізався нудотний аромат солодких духів. Навшпиньки заглянула у вітальню та ледь не плюхнулась на дупу. За столом сидів син сусідки, який уже не вперше отримує від мене відмову зустрічатись. Та, здавалося, цього разу він вирішив брати штурмом фортецю не один. Поруч із ним сиділи його батьки, дві тітки та його баба, що незадоволено окинула поглядом стіл. Здавалося, цій старій пані нічого не подобалося. Усе їй було не так. Усі не такі.

І це в таку сім'ю мене звуть? О ні! Боюся, що зі своїм характером я щонайменше лаятись як собака буду кожен день.

— Хм, — втомлено видихнула. Та, не сповіщаючи про прихід, швидко побігла в кімнату переодягатись. Нехай роблять що хочуть, та вже без мене! Хутко одягла своє заздалегідь приготоване плаття для костюму відьми, прикрашене блискучими паєтками, які я нашивала щонайменше пів ночі. Та, здавалося, сколола геть усі пальці. Казали, краса потребує жертв, та ніхто не уточнив, що це будуть мої пальці. Намалювала очі темними відтінками тіней, і за лічені двадцять хвилин я була вже готова виходити. У дверях пригадала за капелюх, зафіксувала його шпильками, щоб він тримався надійно. Вискочила на подвір'я, та за спиною пролунав голос мами — спокійний, розмірений.

— Я думала, ти одягнеш на сватання вдаліший образ. Доросла дівчина, а досі дурники в голові.

— Мамо!

— Що ти мамкаєш? Що я не так кажу, Ангеліно? Тобі двадцять один рік, а в тебе на умі дискотеки, вечірки, ваші оті новомодні штуки, — мама замовкла, ніби обдумувала, чим завдати останній вирішальний удар. — А у твоєї однокласниці Віти, на хвилинку, уже донька є.

— Я за неї рада. А з мене що ти хочеш?

— Щоб ти одружилась. Завела сім'ю, викинула нарешті цю маячню зі своєї голови!

— Навіть не подумаю. Мені це подобається більше, ніж ці ваші недо-наречені.

— Ангеліно! — пролунав голос мами, ніби оскаженілого звіра. У вухах аж занило від її вереску. Я скривилась та зробила крок назад. Ох, мої барабанні перетинки.

— Яке сватання? Ви з глузду з'їхали? — спробувала я додати нотки адекватності. Та в мами були свої погляди на моє майбутнє. Та й загалом її погляди дуже сильно різняться з моїми.

— Ти нічого не розумієш. У житті кожної дівчини важливо вдало одружитись. А оте твоє навчання воно нічого по життю тобі не принесе!

— Ага, — піддакнула баба, що вийшла до нас. Ще тут її п'ять копійок хотілось вставити. — Дипломом чоловіка не нагодуєш!

— Ба!

— Ну а що я не так кажу? Спершу заміж, а навчатись можна і вночі.

— О ні, то вже без мене! Моє життя, і мені вирішувати, як я буду жити. Ви покликали сватів, то вам і віддуватись!

— Не бачено такого, — взялась за свою роботу бабця та провадила це так, що навіть любопитна баба Зіна, що з відкритим ротом слухала та обрізала виноград, з гуркотом плюхнулась в осіннє листя, піднявши вгору пил. Цікавість наказуєма. Лукаво всміхнулась. — Щоб дівчина на виданні та носом крутила, — не заспокоювалась вона та з кожним словом волала ще гучніше.

— Ото ж і я про те, — невдоволено махала руками мама, ніби вентилятор, що в літаку працює без угаву, поки бабця висловлювала своє невдоволення.

— А в неї дурники та гульки на умі.

— Одягнена як...

— Відьма? — допомогла я їм. Гучний сміх зірвався з губ. Кінчиком пальця весело поправила капелюх, що сповз на сторону. Та невинно зістроїла мордашку.

Поки вони кричали, висловлювали невдоволення, свої плани на моє життя, витрачаючи сили в пусту, мій настрій з космічною швидкістю летів угору.

— Ех, — важко вдихнула, опустила голову та приречено, ледь стримуючи сміх, промовила: — Йдіть у будинок, за хвилину я прийду. Лише до Іри наберу, скажу, що мене не буде.

— Анг... — почала бабця та замовкла, переварюючи мої слова. Явно була до них не готова. — Що?

— Кажу, ви йдіть, а я зараз прийду.

— Ти дивись мені, не здумай втекти, дівчисько, інакше прийду на ваш шабаш і ти в мене дограєшся.

Двері зачинились, та замість того щоб подзвонити до подруги, я підійшла до причепа, що стояв на подвір'ї. Окинула його уважним поглядом: усе не те. Усе не воно.

Провела рукою по одному гарбузі. По іншому постукала. Глухий звук. Не він. По іншому — і знову не те. Уважно потерла корінчик між пальцями. Сухий, немов пісок.

Ще раз обійшла причіп. Присіла навшпиньки та, здавалося, поглянула прямісінько в очі... Постукала. Пролунало дзвінке тук-тук.

— Ідеально! — двома руками підняла гладенький, великий, оранжевий гарбуз. Усміхнулась. Та ледь не вприприжку увійшла в будинок, де за столом у повному складі сиділи мої батьки на чолі з бабцею, свати та сам винуватець цього дійства.

На звук моїх кроків усі дружно повернулись. Мама втратила дар мови, коли погляд зафіксувався на гарбузику.

— Ангеліно, що це?

— За найкращим каноном українських традицій, даю те, за чим ви прийшли.

— Ангеліно...

— Ви не хвилюйтесь, він свіжий, — постукала по яскравій шкірці та з посмішкою від вуха до вуха вручила прямісінько в руки недо-нареченому! — Дорогу до дому знаєте. Чай допивайте та гарбуз забирайте.

— Ангеліно, що ти робиш? Я ж хотів як найкраще, — спробував промовити хлопець, який явно був незадоволений моєю вихідкою.

— А мене хтось із вас запитав, чого хочу я? Мені ваше сватання ні в тин ні в ворота.

Задоволена своєю вихідкою, взяла зі столу канапку, з кутка — саморобну мітлу, яку знайшла на горищі серед старих, нікому не потрібних речей. Та вибігла на вулицю, вдихнула на повні груди прохолодне осіннє повітря, прислухалась до власних відчуттів. Спокій.

Осінній вітерець здійняв угору волосся та купу пожовклого листя, яке вже не завадило б викинути, поки вітер не пустив усі старання на смарку. Сонце ще було видно за хмар, та ще трішки — і в свої права вступить вечір. Ніч, коли кордони між світами стираються.

— Ангеліно, ти куди? — прокричала мама з порогу.

— На шабаш!

— Йди до дому, не нервуй! Свати чекають.

— Здається, я вже їм пояснила доволі доходчиво! — промовила я услід та пішла геть.