Розділ 2

Рано тридцятого першого жовтня галявина лісника виглядала скоріше як магазин товарів для свят, масштаби якого вийшли за межі будь-яких рамок. Саморобні гірлянди у вигляді привидів, гарбузиків та кажанів Ігор з Владом закріплювали до всього, що бачили: до покрівлі, до сухого гілля, до даху.

— Лівіше! — прокричала Іра, коли хлопці в черговий раз закріплювали гірлянду криво. — Лівіше!

— Та куди вже лівіше? — обурився хлопець. Нервово кинув погляд на подругу та відсунув гірлянду так далеко, що драбина похитнулась, і він ледве вхопився за неї.

— Я сказала лівіше, а не правіше!

— Чиє ліво — твоє чи моє — ти забула уточнити!

— Моє! Тобі все одно, а я хочу зробити все найкраще.

— Найкраще для кого? Мені й так подобається.

— Ігоре! — тупнула ногою подруга. — Лівіше! Я хочу не просто нормально, а ідеально!

— Як гадаєш, вони не повбивають один одного? — запитав Влад, який уже давно зафіксував кінець своєї гірлянди та спустився відпочити, поки ці двоє з'ясовували, де в кого ліво.

— Нехай Ігор злазить із тієї драбини. Тіло для декору нам не потрібне! Чого не скажеш про живого друга, — весело мовила я, розслаблено вдихнула повітря, просякнуте запахом сухого листя та ароматом грибів, які так і манили взяти кошик у руку та вирушити на їхні пошуки.

— Ледарі! — пролунав голос діда Влада, несподівано настільки, що я схопилась за серце й важко видихнула.

— Що ви тут робите?

— Вдома нема чим зайнятись. Прийшов подивитись, що ж ви тут організовуєте за свято таке, що причепи з села виїжджають, немов фури з контрабандою на кордоні.

Легкий сміх злетів з моїх губ. Я уявила, як це виглядає зі сторони в людей, що не поділяють наші погляди. І відчула легке тремтіння. А якщо наші старання марні й ніхто не прийде?

— Ну, не думаю, що там усе так масштабно виглядає. Декілька причепів всього лише.

— Для вас так. А по секрету я вам скажу — баби на лавочці на чолі з бабою Зіною вже будують теорії. Кому потрібно два причепи тюків та причеп гарбузів?

— Свиней будемо розводити, — не втримався Влад від уїдливого коментаря та потрапив у ціль.

— Така теорія теж була.

— Вони хоч сюди не прийдуть, щоб поглянути на власні очі на все дійство? — приречено простогнала я. — Ще тільки головної пліткарки тут не вистачало.

— А чого ні? Безкоштовна реклама! В усьому районі за лічені хвилини будуть знати, хто влаштовує вечірку. Де. Та який дрес-код.

— Діду, а де ви були два тижні назад, коли ми з Ігорем, немов скажені, роздавали запрошення, готували декорації?

— А ви й не запитували! Так би я вам точно допоміг.

Погляд старого щоразу зацікавлено ковзав по декораціях, які виростали, немов гриби після дощу. Тюки сіна покидали причіп першими. Де-не-де ми використовували їх лише як декорацію, а десь навмисно робили з них саморобні лавочки.

— Гадаю, цих тюків буде достатньо!

— Іро, їх мало!

— Достатньо! — сперечалась я з подругою, поки хлопці стояли осторонь та мовчки спостерігали за всім, що відбувається.

— Дівчата, я вас зараз помирю. Алкоголь буде?

Ми всі замовкли. Переглянулись. Та, щиро не розуміючи, до чого веде дід, кивнули на знак згоди. І глінтвейн буде, і свята водиця з градусами вже буде.

— Тоді сміливо можу запевнити вас, що цю купу потрібно перемістити в іншу локацію, інакше є загроза того, що хтось ще після першої чарки зариє носом об ваші тюки.

— Тут ще гарбузи мають бути!

— Тим паче, якщо не хочеш побачити людину з гарбузом замість голови, — дід задумався, окинув поглядом галявину, а потім вказав убік: — Он там ставте. їм саме раз буде!

— Мені здається, чи з приходом діда в нас з'явився ще один прораб?

— Як ото нам цих двох замало було! — бурмотіли між собою хлопці, в черговий раз переносячи тюки з сіном.

Через декілька годин після важкої колективної праці, зморені та задоволені, ми могли вже помилуватися красою.

Над галявиною здіймався легкий вітерець. Розгойдував паперові та яскраві гірлянди зі сторони в сторону. Підіймав угору золотисте та багряне листя, закручуючи його у вихор. Тюки, накриті легкими ковдрами, створювали затишні місця для перепочинку та фото на пам'ять.

За лічені години це місце змінилось до невпізнання. Саморобний скелет. Павутина, якою, здавалося, був покритий кожен сантиметр. Казан, у якому незабаром буде варитись зілля.

— Не знаю, що за свято таке, але мушу визнати: атмосфера моторошна. Баба Зіна сміливо може йти в гості та відчувати себе своєю.

— Боюсь, що якщо буде вона, то всі інші гості просто не наважаться ступати на поріг.

— Стосовно гостей, — промовив Влад та вказав на власний годинник. Час підтискав, і до самого свята залишалось не так багато часу.

— Переодягнутись та мангал розпалити потрібно!

— Йдіть! Я розпалю!

— Ви?

— Ну а що? Будемо окультурюватись!

— То, можливо, ви залишитесь із ними? Ми вам костюм Франкенштейна знайдемо.

— Я сказав окультурюватись, а не деградувати!