Казка

У полі співали жайворонки, почало підніматися сонечко, легенький вітерець колихав травичку. Задзвеніли дзвіночки:

— День-день. Тінь-тінь.

Все це розбудило маленького зелененького Гарбузика. Він недавно народився, і його все цікавило. Поряд цвіли якісь квіти, він кожного дня милувався ними, а потім побачив, що біля них почали з'являтися такі ж Гарбузики, як і він. Огудина, на якій кріпився, росла, і здавалося, що вона переносить його з одного місця на інше. 

Одного дня малюк побачив Щось трохи більше за нього, воно гуло, одяг був полосатий, лапки мохнаті. Це Щось сіло на квіточку, висунуло довгого носика і почало заглядати в  її чашечку.

— Пробачте, а ви хто, і що тут робите?

— О, ти вже вмієш розмовляти? Злякав. Не заважай мені, я – Бджола. Збираю лапками пилок, п’ю нектар.

— У тебе лапки ніби в жовтих чобітках, – уважно роздивлявся гостю Гарбузик.

— Це і є пилок, я несу його до вулика, – роздратовано пояснила.

— А.., – хотів щось сказати, але Бджола його перервала:

— Якщо багато говоритимеш, то на світ не з'являться такі самі балакучі твої братики і сестрички, бо я не виконаю свою роботу.

— Я не заважатиму, – затих малюк. По ньому щось пробігло.

— А хто ти? Чому бігаєш по мені? —  відволікся він на іншого гостя.

— Я – Мураха, працюю тут..

Припекло сонечко, Гарбузик заховався під листочок і крізь нього спостерігав за Сонцем. На зворотньому боці листочка він побачив зелених гостей, вони обліпили його і збільшувалися на очах. Малюк хотів заговорити до них, але знову з'явилася Мураха.

— А хто ці зелені? – звернувся він до нової знайомої.

— Це Тля, вона нас годує. Я зі своїми родичами принесла її сюди і посадила на листочки. Вона випиває з них сік, а ми вусиками її лоскочимо, щоб виділяла краплинку солодкої рідини. За це ми Тлю пасемо, охороняємо від божих корівок, переносимо на більш соковиті листочки. Іноді навіть забираємо на зиму в мурашник, де піклуємося про неї та її потомство.

— Так наші листочки сохнуть, бо ваша Тля випиває з них вологу?

— Виходить що так.

— Забери її звідси. Через вас ні я, ні мої родичі ніколи не виростуть. Я всім про вас розповім, – закричав Гарбузик.

— Не кричи, скоро ми її заберемо звідси, — намагалася заспокоїти Мураха.

Більше вони й не бачились. Та Гарбузяті не дуже й хотілося. Листочки і так усі посохли. Кілька разів бачив Бджолу, але побоявся до неї звертатися, адже вона дуже заклопотана.

Коли-не-коли пробігала Мишка, чи скакала поряд Жабка, але він вдавав, що спить. Чув від старших, що Миші можуть зробити дірку у його боці, виїсти насіння.. А чого від Жаби чекати він і не знав.

Малюк знайомився кожного дня з новими сусідами і одного разу зрозумів, що під листком вже не поміщається. Спочатку злякався, а потім зрозумів, що він підріс, подорослішав. Тепер  уже бачив своїх сусідів — Гарбузів. Вони навіть не намагалися ховатися під листочками, а гріли свої оранжеві боки, підставляючи їх по черзі сонцю. Він подивився на себе і відмітив, що вже не зелений, а такий як і сусіди —  оранжевий. “Ми гріємося на сонечку, тому і оранжеві, як воно”.

“Жовтобокий карапуз, а тепер – це наш гарбуз,

він насіння стільки має, що аж боки розпирає”, – співав вітерець.

Пройшов час. Наш Гарбузик уже став великим Гарбузом, але в душі залишився такою ж допитливою дитиною.

Жовтокоса Осінь на чорному коні спустилася на землю. Кінь ступав тихо, ніхто й не примітив її приходу, тому, коли поруч загуркотіло, всі Гарбузи голосно загомоніли. Не могли зрозуміти, що порушило їхній спокій.

— Це приїхали за нами, — ліниво сказав величезний вусатий Гарбуз. Він знав усе, бо був найстарший.

Весь урожай помістили на машину. Хто зразу ж ліг спати, хто виглядав через борт і милувався краєвидами, які пролітали повз них. Наш Гарбузик спостерігав за невеличким Гарбузятком. Воно не встигло вирости, бо пізно народилося, тому крутилося на всі боки, підстрибувало, щоб щось побачити, і, здавалося, зараз випаде з кузова. 

— Невже і я таким був? —  задумався Гарбузик.

Найвище вмостився найстарший Гарбузяка.

— Запам'ятайте, молоді та зелені, Гарбуз – всьому голова. Ми повинні дякувати людям, що вони оцінили нас і ту користь, яку ми приносимо. Уявляєте, у середньовіччі нас включали до складу приворотного зілля, оскільки вважалося, що ми маємо ефект афродизіаку. Ми допомагаємо від укусу змій, виводимо ластовиння (веснянки, «поцілунки сонця» ). 

Всі Гарбузи та Гарбузята з відкритими ротами слухали дядька.

— За це ми відганяємо злих духів від житла. Склянка гарбузового соку проганяє   безсоння.  Каші лікують шлунок, жовчний,печінку.., проганяють кашель, роблять людей молодими та  красивими. Не важливо маленькі ви чи великі, не важливо ким станете: посудом, соком чи кашею, ліками чи відлякувальниками злих духів, —  всі ви принесете користь людству.

Гарбузик сидів, звісивши маленькі ніжки, і думав.

— А ким ти хочеш стати: соком, кашею, варенням, посудом? – звернувся він до сусіда, який спокійно лежав і, здавалося, ні про що не думав.

— Навіть не знаю. Дядько он сказав, що ким би ми не були, все рівно потрібні людям.

—  А я хочу бути посудом, —  мрійливо сказав Гарбузик.

— Це як? – зацікавився сусід.

— Я одного разу бачив як люди їли кашу з такої посудини. Ще чув, як вони говорили, що посуд з гарбуза – це прикраса дому.

— А я хочу стояти біля житла і відганяти злих духів, – підкотилося до них Гарбузятко.

— А ти бачив тих духів? – сміючись, запитав сусід.

— Не бачив, але вони, мабуть, схожі на отих чорних птахів, що хотіли поклювати мені боки, – згадало маля.

                                                                     ***

Доля у кожного Гарбуза була своя. Як і казав Гарбузяка, одні стали ліками, інші їжею, Гарбузятко стояло в житлі і відлякувало злих духів.