Ця історія трапилася в невеличкому містечку, коли нам виповнилося по тринадцять років. Жовтень добігав кінця, поступаючись місцем передзимовим заморозкам. Жителі приватного сектора поспішали зібрати останній врожай до заморозків, але ще деінде залишилися гарбузи, яблука та груші, тож ми нишком лазили по чужих городах і під’їдали незібране. Ні, ми зовсім не голодували, але то був такий дитячий екстрим: тихенько пролізти й поцупити щось із чужого городу, і чи то від адреналіну, чи то від самонавіювання чужі овочі та фрукти чомусь здавалися навіть смачнішими. Керував нашою ватагою Сашко, дебелий та сміливий хлопець, набагато старший на вигляд. Це він ходив у розвідку й вишукував, що де погано лежить, а ми з Андрієм слідували за ним. Із Сашком ми почувалися, як за стіною, бо він завжди міг попередити про небезпеку завчасно, захистити від пильних сусідів і виправдатися, щоб не отримати заслужене покарання. Одного разу Сашко прийшов до нас і діловито запропонував:
— Хлопці, ходімо, коли стемніє, до городу баби Уляни.
— А що там у неї є? Ніби вже яблука та груші давно зірвала, — відповів Андрій.
— У неї гарбузів безліч. Прямо на краю городу, де паркану нема. Бери — не хочу. Великі, гарні, як на підбір.
— А нащо нам ті гарбузи? — спитав я. — У нас свої добре вродили, вже не можу дивитися на гарбузову кашу.
— Дурний ти, Миколо! Скоро же ж свято буде таке… як його… Гелувін! — він підняв палець вверх.
— Як, як? — перепитали ми хором.
— Та таке свято веселе. У нас його погано знають, а в Америці люблять. Одягаються у всякі костюми чортиків та монстриків, а ще вирізають страшні морди у гарбузів, ставлять туди свічки та всіх лякають. Я в фільмі бачив.
— Цікаво, — відповів Андрій. — Я теж хочу когось гарбузом полякати. От, наприклад, Катьку, бо вона списувати не дає й вічно вчителям на мене жаліється.
— А я б навіть вчительку історії налякав, бо мені ні за що двійку поставила. Але мама не дозволить так гарбузи псувати, вона всі перерахувала, коли до сараю складала, — засмутився я.
— Так от, — змовницьки промовив Сашко, озирнувшись навколо, щоб ніхто ненароком не підслухав, — у баби Уляни тих гарбузів тьма. І вона їх зовсім не збирає, наче їй не треба. І всі гарбузи такі великі, рівні, червоні, якраз щоб на них морди вирізати. Давайте сьогодні ввечері тихенько проберемося та візьмемо три гарбузи, по одному кожному. Три вона точно не помітить. Тільки щоб ножики не забули!
Ми погодилися. Коли стемніло, підкралися до городу баби Уляни. Навколо нікого не було — пенсіонери дивилися черговий серіал, молодші тільки повернулися з роботи. Гарбузів справді лежало багато: усі величезні, на диво рівненькі, без плямок чи пошкоджень всюдисущими комахами. Ми обрали три круглі гарбузи, найрівніші, яким так пасували химерні обличчя. Вже зрізали їх та збиралися бігти додому, як Андрій занив:
— Щось гарбуз заважкий. Поки донесу, надірвуся. А давайте прямо тут їх випатраємо та морди виріжемо. Нести буде легше.
— Давай, тільки швидше, — погодився Сашко, озираючись.
Ми відрізали гарбузам вершечки, видлубали м'якуш, закидали його землею, щоб заховати сліди злочину й заходилися вирізати потворні обличчя. У мене вийшло якесь не дуже страшне, навіть симпатичне. Гарбуз наче посміхався, вискаливши чотири зуби. Андрійків гарбуз вийшов потворніший і зловісно вишкірив рота, ніби намагався когось вкусити. Найстрашніший гарбуз вирізав Сашко: кривий рот, хитрі очі, гості трикутні зуби. Оцей я б узяв без вагань, щоб налякати історичку, яка встигла з початку навчального року дістати весь клас. Ми вже закінчили справу й збиралися йти додому, як раптом позаду почувся шурхіт. Всі разом обернулися й заклякли: мерів за п’ять від нас стояла баба Уляна, спираючись на ціпок і щось бубнячи під ніс. Я можу поклястися просто зараз, що її очі яскраво горіли в темряві, як у кішки чи вовка. Вона скривила беззубого рота, насупила брови й загарчала, сиплячи прокльонами:
— Ах ви ж підлі мерзотники! Чуже задумали красти?! Лінтюхи! Хулігани! Шибеники прокляті! І ночі не бояться! Та щоб ви тими гарбузами вдавилися! Щоб вони у вас із рота та з заду полізли! Щоб ви все життя на гарбузи дивитися не могли!
Ми підхопилися та чкурнули, а бабця продовжувала вигукувати прокльони нам услід. Бігли наввипередки, обійнявши обома руками гарбузи. Зупинилися вже біля нашої вулиці, захекані та мокрі. Сашко озирнувся, віддихався і промовив:
— Здається, втекли. Нікого. Гарбузи хоч цілі?
Ми мовчки кивнули. Андрій запитав:
— А якщо батьки будуть питати, де ми взяли гарбузи? Що казати?
— Давайте так, — запропонував Сашко. — Підемо спати всі разом до мене. Там і гарбузи заховаємо. Мої саме поїхали в гості до дядька в село, будуть лише завтра вдень. Спати є де.
— А що батькам сказати? — почухав я потилицю. — Лаяти ж будуть.
— Скажіть, що в мене були, що тут такого. Ми ж друзі, всі батьки ваші мене знають. Придумайте щось. Наприклад, фільми дивилися на відіку, не помітили, що вже пізно, вирішили по темряві не вертатися, заночували в мене. Піде?
Ми знову закивали.
— От і вирішили. Гарбузи я заховаю в сараї під брезентом, туди ніхто не загляне. Поки канікули, хай у мене лежать. А коли почнеться школа, тихенько вам віддам, принесемо до школи й налякаємо, кого треба! Історичка все одно кудись поїхала.
Сашкова ідея нас влаштувала. Його будинок стояв на вулиці найближче, тож ми попід парканами, щоб раптом ніхто не засік, попрямували туди. Сашко цитьнув на собаку, аби той не побудив сусідів, відчинив хвіртку та запустив нас у двір. Ночувати вирішили в Сашковій кімнаті — диван у нього був такий широкий, що вільно вміщав нас трьох. Гарбузи поставили просто на підвіконня та закрили фіранки, щоб ненароком хтось із вулиці не угледів. Сашко застелив диван, ми вимкнули світло, вляглися, ще трохи потеревенили та й не помітили, як заснули…
Я прокинувся серед ночі. Поряд мирно посопували Сашко з Андрієм. Я трохи покрутився й зібрався знову заснути, але чомусь не зміг. Щось незрозуміле тривожило мене. Таке іноді буває: ніби все навколо добре, ніяких проблем і прикростей, але чомусь закрадається в душу безпідставна тривога. І отак ходиш із нею, буває день, а буває, навіть тиждень, поки нарешті та тривога не вилазить боком, і виявилася вона не такою вже й безпідставною. Востаннє в мене таке сталося після контрольної з алгебри. Мені здавалося, що списав усі задачі в Макса правильно. Тож я був упевнений в хорошій оцінці, але все одно чомусь переживав і був сам не свій. І недарма: потім виявилося, що Макс сам неправильно все вирішив, а я в нього так і списав.