Розділ 5

Розділ 5

— Марічко? — продовжив він, дивлячись на неї поглядом, у якому жах пережитого боровся з надією. — Ти справді згодна вийти за мене заміж?

Щоки Марічки спалахнули. Вона відпустила його руку й опустила голову, раптом усвідомивши всю абсурдність ситуації.

— Ігоре, я.., — вона махнула рукою в бік столу, де лежав нещасний зморщений гарбуз. — Я мусила щось сказати! Ця тварюка, вона реагувала на традиції, на слова! Вона живилася моєю ненавистю і відмовою, і я подумала, що якщо відмова її створила, то згода мусить її скасувати! Це була просто... ну... типу брехня заради порятунку!

Ігор дивився на неї кілька довгих секунд, його обличчя повільно змінювалося. Шок минав, поступаючись місцем смутку.

— Отже, брехня, — тихо сказав він. — А я, дурень, на мить повірив.

Він підвівся з підлоги, підійшов до вцілілого стільця, сів на нього і закрив обличчя руками.

— Марічко, я такий ідіот. Усе не так. Те, що я сказав зранку про "перерву"... Ти...

— А що не так?! — почала себе накручувати дівчина, бо її злість, уже майже забута, почала повертатися. Вона теж підвелася і підійшла до нього. — Ти шепотівся з Іркою, а мені сказав, що нам...

— Я шепотівся з Іриною, — перебив він, піднімаючи на неї втомлені очі, — бо вона допомагала мені обрати дизайн для твоєї весільної обручки!

Марічка заклякла, дивилася здивовано й ошелешено.

— Що?!

— Я збирався зробити тобі пропозицію, Марічко! — його голос зірвався. — Сьогодні ввечері, на Геловін! Я хотів забронювати ресторан і все таке... Але я так страшенно нервував, так боявся, що ти скажеш "ні", що зранку просто запанікував. Я хотів сказати, що мені потрібна хвилинка, щоб зібратися з думками, а натомість ляпнув це жахливе "нам потрібна перерва". А ти одразу вибухнула, звільнилася, купила квиток... А з Іриною ми просто шепталися раніше про ескізи обручки, які ми узгоджували. Вона ж колись працювала в ювелірному... А сьогодні вже я маю її, але...

Ігор підвівся і простягнув тремтячу руку до шухляди свого столу, того самого столу, що ледь не став вівтарем для монстра, і дістав звідти маленьку оксамитову коробочку.

— Я кохаю тебе, Марічко. Я не хотів ніякої іншої дівчини, я хотів тільки тебе. І я все зіпсував.

Сльози покотилися по щоках Марічки, але тепер це були зовсім інші сльози. Вона дивилася на нього, на коробочку, на жалюгідні залишки гарбуза, і весь пазл нарешті склався. Її ревнощі, його паніка — усе це було жахливим, пекельним непорозумінням, яке ледь не коштувало їм обом життя.

— Ігоре...

Він поглянув їй просто у вічі.

— Тоді давай зараз я знову ризикну, по-справжньому, — твердо сказав він, глибоко вдихнув, і хоча його руки все ще тремтіли, голос зазвучав упевнено. — Марічко, ми ти зробиш мене найщасливішим чоловіком, навіть після того, як ледь не згодувала мене проклятому гарбузу? Ти вийдеш за мене заміж?

Вона розсміялася крізь сльози і кинулася йому на шию.

— Так! — вигукнула вона. — Так! Згодна! По-справжньому!

Він міцно обійняв її, і вони поцілувалися довгим, солоним від сліз і трохи гірким від пережитого жаху поцілунком, який стер усе, що сталося раніше.

Через деякий час вони стояли біля столу й розглядали гарбуза, котрий був нещодавно вмістилищем геловінського духа.

— Що з цим робити? — запитала Марічка, з огидою дивлячись на тріснутий плід.

— Я не знаю, — відповів Ігор. — Але я не хочу, щоб воно залишалося тут.

Вони знайшли великий сміттєвий пакет, обережно запакували туди гарбуз, а потім Ігор кілька разів щосили стрибнув на пакеті ногами, перетворюючи його вміст на безформну кашу. На всяк випадок. І все це потім викинув у сміттєпровід.

Він забрав її смарагдову валізу, що самотньо чекала біля ліфту, і вони разом вийшли з будинку, міцно тримаючись за руки.

У таксі, що везло їх геть від страшної будівлі додому до Ігоря, Марічка дістала свій телефон, який зненацька запрацював. Першою вона набрала бабусю.

— Бабусю? Так, це я... Ні, я не в потязі. Я в Києві... Бабусю, ти не повіриш... Так, я знаю, що ти казала... Ні, не поїду до Польщі... Тому що Ігор зробив мені пропозицію! Бабусю, я виходжу заміж!

Марічка слухала радісні вигуки бабусі, сміялася і дивилася на Ігоря, який тримав її за руку й посміхався.

Вони приїхали до нього додому, затягнули всередину валізу, яка тепер символізувала не втечу, а початок спільного життя. Ігор зачинив двері на всі замки, неначе відгороджуючись від жахів цієї ночі.

Він притягнув дівчину до себе і знову поцілував, тепер уже спокійно й ніжно.

— Щасливого Геловіну, Марічко, — прошепотів чоловік коханій.

— Щасливого Геловіну, Ігоре, — відповіла дівчина, обіймаючи коханого.

_________________

Шановні читачі! Щиро вітаю вас зі святом Геловіну! Хай у вашому житті завжди все буде страшно цікаво і жахливо весело! 

🎃👻БУУУ!👻🎃