Розділ 4

Розділ 4

Двері прочинилися з ледь чутним скрипом, який прозвучав у мертвій тиші коридору, наче постріл. Марічка зробила крок усередину, у суцільний морок.

Пітьма була не просто відсутністю світла, вона була густою, липкою і важкою, ніби дівчина зайшла не в офіс, а в древній склеп. У повітрі висів огидний, нудотний запах, суміш смороду вогкої землі, плісняви та наче гарбуза, що вже почав гнити. Холод пробирав до кісток, хоча в будівлі мало б працювати опалення.

— Ігоре? — її голос прозвучав глухо й невпевнено, ніби вата поглинала звук.

У відповідь Марічці була тиша.

Ні, не тиша...

Марічка прислухалася, і її серце пропустило удар. Вона почула звук, ритмічний пульсуючий звук, ніби десь у темряві працював гігантський насос або... билося величезне серце. Тум-дум... Тум-дум...

Вона намацала стіну, шукаючи вимикач, але її пальці ковзнули по чомусь слизькому й волокнистому, схожому на товсте коріння. Дівчина з огидою відсмикнула руку, все-таки встигнувши увімкнути світло. Проте воно було дуже тьмяним, бо лампочки були переплетені жахливими ліанами.

А потім вона побачила ЦЕ.

У центрі кабінету, там, де стояв стіл Ігоря, жевріло слабке помаранчеве світло. Це було світло від її гарбуза.

Але це був уже не той маленький, акуратний гарбуз, який вона купила в магазині, це було чудовисько!

Гарбуз роздувся до неймовірних розмірів, ставши завбільшки з величезну голову, він пульсував тим самим огидним ритмом, що вона чула. Його вирізані очі тепер були двома чорними проваллями, що вдивлялися в неї, а посмішка розтягнулася в жахливий, повний гострих зубів оскал. Він не просто лежав на столі, адже з нього, ніби довгі мацальця, розповзалися товсті темно-зелені вусики й лози, ліани. Вони обплутували стіл, стільці, повзли по стінах й тягнулися до стелі, звисаючи, наче ліани в джунглях.

Стіл, той самий широкий стіл великого боса, на який вона з такою люттю зранку кинула свій подарунок, тепер був схожий на язичницький вівтар, де в центрі, неначе огидний ідол, пульсувало це живе помаранчеве жахіття.

— Ігоре! — закричала спереляку Марічка, і її голос зірвався на вереск.

А тоді вона побачила його.

У дальньому кутку, притиснутий до стіни, стояв Ігор. Він був блідий, як полотно, очі його були широко розплющені від жаху, рот напіввідкритий. І він не був прив'язаний, він був неначе прирослий і пророслий...

Кілька товстих лоз, що тяглися від гарбуза, обвили його ноги й тулуб, міцно тримаючи на місці. Одна тонка гидка ліана обвила його шию, а інша, менша, заповзла йому під сорочку. Марічка з жахом побачила, як під сорочкою на його грудях щось ледь помітно ворушиться. Він був живий, але ледве дихав, дивлячись на гарбуз із невимовним жахом.

— М-ма... рі... — прошепотів він, і куточок його губ сіпнувся.

У ту ж мить гарбуз на столі спалахнув яскравіше, і його пульсація прискорилася.

"Ти повернулася, — пролунав у її голові той самий шиплячий потойбічний голос, який вона чула сьогодні у своєму телефоні. Він ішов від гарбуза, котрий лежав на столі. — Ти віддала його мені, а традиція є традиція! Тепер він відмовлений, і я прийняла дар! Дарма ти повернулася! Тепер він мій!"

Ліана на шиї Ігоря ледь помітно стиснула його горло.

Марічка заціпеніла від жаху. Господи, це було божевілля, сон, марення, жахливий розіграш на Геловін! Вона не могла повірити своїм очам. Але холод, сморід і пульсуюче чудовисько перед нею були дуже реальними. І вона згадала свої слова, промовлені вдень Ігореві: "За українською традицією, я дам тобі гарбуза!".

Ох, невже все це зробила вона? Так, вона не просто подарувала йому символ відмови, а у своєму гніві, у ніч, коли межа між світами тонка, як павутина, вклала у цей символ справжню ненависть! І щось древнє, щось, що чекало на такий дар, відгукнулося.

— Ні! — закричала Марічка. — Я... Я забираю його назад! Це мій гарбуз, він моя власність! Я можу його забрати назад, як і свої слова!

"Пізно, — прошипів голос. — Дар відмови не можна забрати назад! Тепер цей чоловік буде моїм! Він стане частиною врожаю!". 

Ліана на шиї Ігоря затягнулася ще тісніше, і він захрипів, хапаючи ротом повітря.

Що ж робити?! Марічка роззирнулася. Страх зненацька відступив, адже потрібно було рятувати Ігоря від цього страшного монстра-гарбуза! Схопити валізу й бігти? Покликати на допомогу? Поліцію? Вони вирішать, що вона божевільна! Вона мусить щось зробити терміново, просто зараз! Адже якщо вона втече, то Ігор загине!

«Традиція.., — грачково думала дівчина. — Дар відмови..."

Якщо це чудовисько так тримається за традиції, так їх поважає, то, можливо, традицією його можна й перемогти? Гарбуз — це відмова. Відмова на що? На пропозицію одружитися. Її ненависть активувала прокляття відмови. Тоді, може, скасувати відмову?

У Марічки народилася одна ідея. Це було найперше, що спало їй на думку. Але довго роздумувати не було часу, адже Ігор уже синів, і гидкі гнилі ліани впивалося в нього дедалі глибше. Дівчина зробила крок уперед.

— Стій! Ти неправильно все зрозуміла! Це просто така гра! — вигукнула вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.