Розділ 3

Розділ 3

Марічка подивилася на екран телефону і знову почала нервуватися, бо це дзвонив Ігор. Вона незадоволено скривилась: от, не заспокоїться ніяк!

Поїзд уже гудів десь на під’їзді, його світло прорізало вечірні сутінки. Пасажири навколо неї востаннє обіймали рідних, метушилися з валізами. Дівчина хотіла скинути дзвінок, неначе стерти його долонею, як і все, що було з ним пов’язано, але якась дивна тривога, що зародилася в її серці, змусила її відповісти.

— Чого тобі ще? — кинула вона в трубку, намагаючись, щоб її голос звучав холодно й байдуже.

— Марічко! Слава Богу! Марічко, допоможи мені! — голос Ігоря був не просто зляканим, він був сповнений панічного, навіть тваринного жаху, тремтів і зривався.

— Що сталося, що за вистава, Ігоре? Я не маю часу на твої...

— Я не можу вийти! Я затримався в офісі, закінчував справи, і раптом двері зачинилися! Електронні замки не реагують! Я не можу нікому додзвонитися! Охорона не відповідає, і взагалі, зв'язку немає ні з ким! Тільки до тебе зміг додзвонитися!

Марічка закотила очі. Ну, звичайно! Яка жалюгідна маніпуляція, щоб змусити її повернутися! Думає, що вона така дурепа, повернеться, пожаліє його…

— Ігоре, припини. Виклич службу порятунку, якщо і справді двері до офісу заклинило.

— Ні, ти не розумієш! — майже заверещав він. — Тут щось відбувається! Марічко, це твій гарбуз! З ним щось не так! Він...

— Що він? Почав гнити й смердіти? Який жаль, — єхидно промовила вона.

— Він світиться, Марічко! І я чую кроки в коридорі! Світло зникло! О Боже! Це вже не жарти! Тут хтось є! Мені здається, хтось чи щось рухається в кабінеті! І холодно, страшенно холодно!

Тут Марічка не витримала і голосно розсміялася, гірко й дзвінко, так, що пасажири поруч озирнулися.

— Ігоре, ти перевершив самого себе, у тебе, виявляється, є акторські таланти! Хоча чому я дивуюся, ти так довго вмів грати із себе закоханого, а сам зустрічався з Іркою! Вирішив налякати мене на Геловін? Підтримати, так би мовити, атмосферу свята? Яка ницість! Знаєш, що? Розважайся там сам! Я на вокзалі, і вже бачу, що під'їжджає мій поїзд! Бувай!

Вона вже збиралася натиснути кнопку відбою, коли з телефона, потужною хвилею вдаривши її в вухо, пролунав жахливий крик. Це був крик Ігоря, але в ньому було стільки болю й страху, що у Марічки похолола кров у жилах. Крик обірвався булькаючим звуком, потім вона почула гуркіт, ніби щось важке протягли по підлозі, звук розбитого скла. Марічка відчула як мурашки страху поповзли по її тілу.

— Ігоре? — прошепотіла вона, її рука так сильно стиснула телефон, що, здавалося, він зараз трісне в її долоні і розсиплеться уламками. — Ігоре!

У відповідь вона почула лише якийсь тріск. А потім тихий шиплячий звук, ніби хтось видихав слова прямо їй у вухо. Це не був голос Ігоря. Це взагалі не був людський голос.

«НЕ ПОВЕРТАЙСЯ.., — прошипів він. — ВІН БУДЕ МІЙ».

Зв'язок обірвався.

Марічка стояла нерухомо посеред галасливого перону. Ручка валізи вислизнула з її спітнілої долоні. Поїзд до Варшави, поїзд у її нове життя велично й шумно підповзав до перону.

"Це розіграш, — промайнула перша думка. — Жахливий, жорстокий розіграш". Але той крик... Той нелюдський шиплячий голос… Вона подивилася на свій квиток, а потім знову згадала той крик. "Ні, — подумала вона, — ніхто не може так зіграти жах". Навіть Ігор.

Пані з гучномовця оголосила посадку, і люди потягнулися до вагонів. Марічка глибоко вдихнула, видихнула, і з люттю зім’яла квиток у кулаці. Вона кинула зіжмаканий папірець на рейки.

— Чорт! Чорт! Чорт! — процідила вона крізь зуби.

Схопивши свою смарагдову валізу, вона розвернулася і, штовхаючи людей, побігла назад, до виходу з вокзалу.

Дорога до офісу здалася вічністю. Дівчина хвилювалася, гризла нігті, увесь час чуючи в голові той шиплячий голос. Намагалася подзвонити Ігорю, але він був поза зоною доступу. Коли таксі нарешті зупинилося біля бізнес-центру, вона швидко вискочила і рвонула до будівлі, зауваживши, що нині наче переживає якесь дежавю, адже вже була тут сьогодні…

Будівля виглядала так само святково, як і кілька годин тому, але увечері, коли все сяяло вогнями, прикраси мали урочистий і моторошний вигляд. Адже зовні все було щедро прикрашено до Геловіну: помаранчеві гірлянди у формі кажанів, величезні надувні гарбузи біля входу, штучне павутиння на вікнах та дверях.

Але щось було не так.

Головні двері були відчинені навстіж. Марічка обережно зайшла всередину. Стійка охорони була порожня, в монітори спостереження вимкнені. І скрізь ні душі. Святкові декорації у порожньому холі тепер здавалися їй чомусь зловісними.

Поки ліфт піднімався на поверх їхнього офісу, дівчина гарячково почала нишпорити в сумці, шукаючи телефон. "Ох, треба подзвонити в поліцію, — думала вона, — сказати, що тут щось не те відбувається".

Вона витягнула мобільний, але побачила, що телефон чомусь не вмикався, можливо, був уже повністю розряджений. Чорт! Мабуть, через усі ті дзвінки Ігоря!

Двері ліфта відчинилися, й Марічка завмерла від страху, адже весь сьомий поверх потопав у темряві. І тільки далеко, майже в кінці коридору, там, де були двері до кабінету Ігоря, горіла самотня лампочка. І вона не просто горіла, а моторошно блимала, кидаючи рвані й тривожні тіні на стіни.