РОЗДІЛ 20 МАША "Проблема номер два"

Голоси звучали занадто дзвінко, щоб залишатись в ліжку та ігнорувати їх. Я тихесенько прокралась до вікна, відтягнула громіздку гардину й визирнула зі сховку. Сад освітлювався нічними ліхтариками, і в напівтемряві роздивитись широкі плечі Санду та фігуру Лани не склало проблеми. Дівчина стояла до будинку спиною, тоді як чоловік, вклавши руки в кишені, раз за разом кидав погляд на другий поверх. Вочевидь, він зумисне голосно розмовляв, хотів, щоб я почула і стала свідком їхнього спілкування.
Лана вилась гадюкою, писклявим тоном вимагала пояснень і збоку виглядала ображеною, навіть приниженою. Дівчина намагалась покласти руки на чоловічі плечі, поцілувати мого «нареченого».
— Припини соромитись, я все пояснив. Ми дорослі люди й можемо припинити стосунки без скандалів. Тим паче стосунків як таких не існувало.
— Стефане, я кохаю тебе. Я згідна на всі умови. Я готова виконувати будь-які твої забаганки, тільки не проганяй. Ця вискочка затуманила голову Назару, але йому вистачило сили волі розгледіти у ній підле стерво й покинути. І ти з часом втихомиришся. Я розумію, що чоловік, мисливець, однак я готова чекати поки вгамуєш хіть. Я поруч.
— Лано, ти божевільна!
Подумки я погодилась із Санду. Як можна настільки себе кидати під ноги, стелити килимком перед чоловіком, якому абсолютно байдужа ?
А Стефан? Не думала, що подібний типаж жінок йому до вподоби. Зв’язався з настирою і тепер не знав куди втекти.
Якоїсь миті наші погляди зустрілись, стикнулись як блискавка і сухе дерева. Тільки от деревом була я. Щось всередині колихнулось, спалахнуло полум’ям, сягнуло серця. Відсахнулась від вікна, закрила штору, а впавши в ліжко затулила вуха подушкою.
Заплющила повіки, проте в уяві стояв він — широкоплечий, впливовий, з власною точкою зору.
Сльози самі хлинули по щоках. Мабуть, пережитий стрес знайшов вихід. Я схлипувала довго. Перед очима малювались невтішні реалії завтрашнього дня. Опинившись в золотій клітці, я мала всі шанси не вибратись з неї.
Стало жаль себе.
З тим і заснула — у квітчастій пуританській сукні, з болем на душі. Але в сні Санду також не давав спокою. Він наздоганяв, я тікала. Бігала гущавиною, шукаючи рятунку.
А ранок зустріла з опухлим від ридань обличчям. Підводитись з ліжка не мала найменшого бажання. Тому провалялась в постелі до обіду. Час від часу я прислухалась до звуків у коридорі, за вікном. Проте в будинку оселилась ідеальна тиша.
Коли в животі пронизливо завив голод, я все одно вирішила не спускатись в столову.
Нехай станеться стихійне лихо — не покажусь.
Якщо покірно схилити голову й мовчати, виконувати забаганки Санду, то ніколи не вийду за межі його палацу. А я людина, жива людина. У мене є батьки, улюблена робота, власний дім. А стосовно небезпеки. Вона ж не триватиме вічно. Назар відмовився від мене, проміняв на свободу, на розкішне життя.
Від надокучливих думок відірвав телефон, який монотонною мелодією сколихнув повітря. На екрані світився номер матусі. Ось якраз зараз не вистачало її повчань і побоювань.
— Привіт, — я спробувала вдати веселість і безтурботність. Сівши, підібгала ноги та вільною рукою притисла до грудей подушку.
— Як ти, донечко? Ти вчора не подзвонила, тому, думаю, наберу сама. Ти з Назаром? Не заважаю?
— Ні, є хвилинка, — вмовкла, очікуючи питань.
— То як ваші справи?
— Наче все добре. Зараз Назар за мною заїде і ми відправимось на озеро.
— А коли додому плануєш? Чи, можливо, вирішила залишитись і виходиш заміж?
Останні слова прозвучали жартом, проте влучили в самісіньку ціль.
— Ще трохи побуду, — відповіла дещо зніяковіло.
— Надішли фотографії з хлопцем, аби я переконалась в твоїй безпеці.
— Фото не буде, телефон залишаю в номері.
— У такому разі набереш, коли повернетесь.
— Ні, не зможу!
Я ніколи не вміла обманювати батьків.
А мама вмить спіймала зміну настрою і насторожилась. Її любляче серце відчувало тривогу за дитину, і значна відстань не стала перешкодою.
— Я чогось не розумію? Машо, ми з батьком не даремно не хотіли тебе відпускати саму так далеко. Негайно називай адресу готелю. Ми через кілька годин виїдемо.
— Мамо, зачекай, — зірвалась на ноги, забігала кімнатою від стіни до стіни. Небо, не вистачало батьків вплутати у свої пригоди. Мозок інтенсивно шукав виходу. — Все гаразд, ми гарно проводимо час.
— А в мене на душі не спокійно. Сон поганий снився.
— У такому разі приїжджайте через тиждень, — зопалу ляпнула. Ненька на хвилину задумалась, а тоді підозріло перепитала:
— Приїхати через тиждень?
— Я освоюсь, огляну бази відпочинку і вам підберу якусь гарну.
— Машо, якщо ти зараз нормально не поясниш, що відбувається, я зателефоную в поліцію.
— Не потрібно поліції. Просто, просто обставини змінились. Я зустріла іншого чоловіка, закохалась і виходжу за нього заміж.
— Що? Повтори…
Протяжно видихнувши, скоромовкою ще раз озвучила свої новини. Уявила межі бентежності найріднішої людини. Звістка звалилась на голову несподівано й закономірно, що мама оголосила про негайний виїзд в гори. Від мене вимагала надіслати адресу будинку, де проживала.
Я втрапила в чергову проблему. І все через власний язик.
З дитинства мої батьки оточували єдине чадо любов’ю, тепло, турботою. Вчили не брехати, не ховати правду, якою б гіркою вона не була. А ще дотримуватись норм моралі та не виходити за межі дозволеного. У розмінні матусі я переступила всі заборони й повелась як легковажна дівчина. І тепер вона мчала розбиратись з моїми проблеми.
Ситуація виходила з-під контролю. Залишалось знайти Стефана й повідомити радісну звістку: увечері на нього чекає знайомство з батьками «нареченої».