РОЗДІЛ 16 МАША "Порятунок"

Широкими кроками міряла готельний номер. У голові все змішалось у кашу, і вона нестерпно розболілась. Складно перебувати наодинці, коли зі всіх сторін атакують сумніви.
Шок, пережитий в стінах слідчого ізолятора та викликаний проханням Назара, марудно розсіювався, і тепер мої перспективи видавалась взагалі темними, страшними, небезпечними. Я погодилась занапастити власне життя, вийшовши заміж за ненависного чоловіка, коли Назар спокійно звільниться і продовжить насолоджуватись благами свободи та розкоші. А якби сам попросив батьків чи дядька подати руку допомогу? Хіба вони відмовили б?
Складалось враження, що хлопець одним махом вирішив позбутись всіх проблем. Позбутись моїм коштом. І на свободу вийде, і додатковий час на розв’язання ситуації з Стеллою виграє.
Хитро і підло.
Знав, що кохаю і погоджусь. А його почуття?
Вони взагалі існували?
Сівши на край ліжка, взялась гортати спільні світлини. На кожній ми щасливі, закохані, веселі. Не міг обманювати, подібні почуття не розігрують. Тоді чому відмовився від мене?
Душа скручувалась у клубочок. Якоїсь миті виникло непоборне бажання послати все на чотири сторони й дременути додому.
Стефан…
Він повинен зрозуміти. Сам же пропонував поїхати і забути події в горах як страшний сон.
Довго не вагаючись, підірвалась, кинулась збирати валізу. Через якихось хвилин десять стояла під дверима, готова переступити поріг. Однак мене випередили. У двері постукали, і після короткого запрошення, в кімнату спершу в’їхав столик, а потім показалось привітне обличчя адміністраторки.
— Ваш обід, пані Маріє, — доповіла, однак, вгледівши в руках тримач валізи, ошелешено запитала: — Ви покидаєте готель? Шеф не попереджав.
Наступної секунди дівчина втямила, яку бовкнула дурницю. Поспішила перепросити.
— Стривайте, — окликнула. — Шеф — Стефан? Це його готель?
— Так, і він розпорядився приготувати вам їжу. Наш шеф-кухар постарався на славу.
Ноги підкосились і я сіла на валізу. Стефан, Стефан, повсюди Стефан. Навіть повітря довкола просякнуте його ім’ям. Небо, наша зустріч була випадковою?
— Дякую, я не голодна. Перекажіть, будь ласка, керівникові, що вирішила скористатись його порадою. Я передумала і повертаюсь додому.
Дівчина з нерозумінням закліпала очима. Поки вона зволікала, я вийшла з номера й швидко спустилась до своєї автівки.
Виїхавши за межі фешенебельного готелю, відчула полегшення. Силою змусила губи розтягнутись в усмішці. Котись все на чотири сторони, а я повертаюсь додому.
— Ти правильно робиш, — говорила сама до себе, зазираючи у дзеркало дальнього вигляду.
Увімкнула магнітолу, з динаміка полилась колоритна румунська пісня. Я ні слова не тямила, проте додала звуку, зосередилась на звивистій дорозі. Думки вперто не бажали полишати Санду. Перед очима пропливали спогади про знайомство, танець в будинку батьків Назара, поцілунок в басейні, його обіцянки, в котрих не реально сумніватись. Мелодійний чоловічий голос затягнув журливу пісню, як нагадування про Стефана.
— Скільки можна? — спересердя гепнула по кермі й вимкнула пристрій.
Гірське містечко залишалось за спиною, в минулому. Дорога вилась змією, тому стрілка спідометра не досягала бажаної швидкості. Повзла мов черепаха. І, здається, це врятувало мені життя.
Чорний позашляховик підрізав на самісінькому повороті. Я так занурилась у власні переживання, що не помітила переслідувачів. Водій засигналив, вимагаючи зупинитись.
Серце впало в п’яти. Шанси виграти перегони з потужною машиною дорівнювали нулю. Мене тиснули до обочини. Колесо зрадницьки наїхало на великий камінь — і колимагу викинуло геть з проїзної частини. Я замалим зупинилась на відстані крихітних міліметрів від височезного дерева. Чолом боляче вдарилась об кермо. У голові помутніло, світ затанцював чорними краплинками, а дужі чоловічі руки невблаганно виволікали із салону. Я не могла пручатися. Як ватяний мішок мене потягли у глиб лісу.
Краєм ока вловила ще дві масивні фігури здорованів з чорними бородами. Усі як на підбір, бандити.
— Хто ви? Відпустіть! — кволо запищала. Гілля кущів шмагало по ногах. Я спіткнулась, впала. Гострий біль пронизав ногу. Здається, я добряче збила коліно.
Та ніхто не зважав. У гущавині тренований велетень силою кинув обличчям на землю.
— Награлась, стерво?
Дівчина… Це говорила дівчина. Інколи жінки перевершують у своїй жорстокості чоловіків, особливо ображені, з розбитим серцем.
Я підвела голову на Стеллу.
Темноволоса красуня з трохи широкими стегнами, в чорних лосинах і короткій майці, дивилась зверхньо. В її очах палала ненависть, бажання крові. У її мріях суперниця вже згнила в лісових нетрях. Якби мала сили розсміялась в обличчя. Я сама тікала, і воліла нічого не чути про сім’ю Назара.
— На чужому нещасті щастя не збудуєш, — Стелла спробувала виглядати розумною. — Але я свого щастя легко не віддам. Тебе тут ніхто і ніколи не знайде, а мій татко подбає, щоб не дуже метушились. Бери лопату і копай яму.
Її напарник засміявся, кинувши під ноги інвентар.
— Я хочу поїхати, — промовила тремтячим голосом. — Розбирайся з Назаром сама. Я повертаюсь додому.
— Думаєш, повірю? Знаємо таких невинних ягняток, котрі за мажора горло перегризуть. Ні мого нареченого, ні його грошей ти не отримаєш. Копай.
— Я йду, — різко шарпнула руку із залізних лещат, і припустилась величезної помилки. У ту ж секунду незнайомець вдарив у живіт. Гострий біль зігнув, з горла вилетів крик.
— Лапи забрав, швидко!
Санду знаходився поруч. Біг рятувати, однак крізь пелену сліз його обличчя здавалось вигадкою.
— Стефан, — прошепотіла. Нігті впились у вогку землю, я спробувала підвестись. Три бандити мали чималу перевагу. Сили були нерівними. Я злякалась за нього — Санду.