РОЗДІЛ 4 МАША "Вечір"

— Можливо, квіти купити для матері й цукерки? Чи торт краще? Якось не гарно з порожніми руками в дім заходити.
— Я вже замовив квіти, зараз заїдемо. А подарунок таткові придбав вчора. Старовинна рушниця йому обов’язково сподобається, — Назар змовницьки підморгнув та силою стиснув моє коліно. Він вправно маневрував вуличками, добре орієнтуючись в кожнісінькому повороті, при цьому тримав долоню на моїй нозі. Періодично пальці повзли під поділ, але я вчасно їх зупиняла, розуміючи, що це лише показна прелюдія перед вечором або марна спроба залагодити напругу між нами.
Слова про подарунок змусили перехопити зап’ястя і твердим голосом перепитати:
— Що означає — подарунок таткові?
— Я не хотів попередньо говорити, але в нього сьогодні ювілей. Нічого такого, святкуємо вдома.
— Це не чесно, — одразу запротестувала. Спересердя відвернулась до вікна, адже так ніхто не робить.
— Якби попередив, ти б не погодилась приїхати.
— Правильно. Одна справа знайомитись з батьками, інша — зі всією родиною.
— А ти хотіла тільки на весіллі побачити моїх двоюрідних сестер і братів?
— Ми не обговорювали весілля, — я вдала насуплений тон. Не варто було хлопцеві бачити, як серце заспівало янгольським співом від згадки про весілля. Глибоко в душі я щиро сподівалась на освідчення.
— У нас все попереду. Головне — вір мені! — знову наголосив коханий.
Дорогою зупинились біля салону квітів. Назар сам сходив за букетом і повернувся зі справжнісіньким витвором мистецтва в руках. Квіти він гордо вмостив мені на коліна і решту дороги я тільки й насолоджувалась екзотичним ароматом, який нарешті перебив в ніздрях запах парфумів Стефана.
Пригадавши подію, я покосилась на коханого. Можливо, він дізнався про поцілунок і тепер так двозначно поводиться? Але ж ні… Нереально.
Я спробувала зав’язати розмову, розпитуючи про уподобання батьків, про їхню діяльність, про близьких родичів. Отримала скупі відповіді, з котрих випливло одне єдине твердження: мама жодного дня не працювала і не схвалювала рішення жінки трудитися поза межами будинку. На її думку, справжня зразкова дружина повинна дбати про домашній затишок і дітей, яких у їхній родині дуже чекають.
За всіма мірками я в апріорі не могла їй сподобатися. А стосовно батька… Неясно взагалі нічого. Судячи з дорогої машини сина — він не бідна людина, бо на свою заробітну плату прикордонник точно не міг дозволити подібну розкіш.
Оминувши курортну частину міста, Назар направився в приватний сектор. Ось тут я в прямому значенні слова зрівнялась з сидінням. Я побоялася припустити, що один з подібних будинків належить сім’ї мого супутника.
Я — бідна церковна миша, яка потрапила в небачену розкіш.
Зніяковіла, розгубилась.
Нарешті Назар зупинився на чималому подвір’ї поруч триповерхового елітного особняка, якого можна було зустріти в кліпах популярних співаків чи у фільмах про багачів. Голова закрутилась від розкоші оздоблення, вишуканого дизайну території, від кількості машин запрошених гостей. Перед будинком красувався фонтан, зроблений у вигляді русалки на величезній кулі. Кожнісінький завиток на її хвості — делікатна, ювелірна робота. Вибравшись зі шкіряного салону, я так і застигла з букетом в руках, роздивляючись красу.
До вух долетіла приємна жива музика у виконанні музичного квартету. Музика, супроводжувана сміхом, дзенькотом бокалів і всіма радощами розкішного життя.
— Я завтра завітаю, — несміливо видавила, не знайшовши сил ступити кроку у напрямку центрального входу.
— Ніяких завтра. Сьогодні всі мої родичі побачать дівчину, якій належить серце Назара.
Усміхнувся так чарівне, що здалась без бою і пригорнулась. Шляху назад не передбачалось.
На ватяних ногах увійшла усередину будинку. І одразу потрапила в казку із побудованим із золота палацом. Увагу привернули і величезні мармурові сходи на другий поверх, і ліплена стеля з дивовижною, на тисячу лампочок люстрою, і підлога, начищена до дзеркального блиску. А картини…
«Головне — не роздивлятись все, як Аліса в країні чудес», — подумала.
Назар легенько щипнув за бік. У цьому царстві розкоші на відміну від мене він почувався як риба у воді.
Гостей зібралось багато: жінки в елегантних вечірні сукнях в підлогу, чоловіки в ділових костюмах. І всі, не менш ошелешено, дивились на нашу пару, як на них зирила я — обірванка з хвостиком замість хитромудрої зачіски. Мені б під землю провалитись, випаруватись геть, зробитись невидимою. Наша поява викликала в присутніх справжнісінький фурор, особливо у власників помешкання. У величезній вітальні запала тиша — густа і мертва.
Крок, другий.
Батьки Назара не кліпали, просто дивились, наче поруч з їхнім сином йшла примара.
Я їм не подобалась. Я не мала жодного шансу їм сподобатись. На рівні підсвідомості відчула дику ненависть до себе. Мама хлопця — висока статна жінка, з ідеальною для свого віку фігурою і шкірою, попелила полум’ям чорних, як у коханого, очей. А тато… Тато стис кулаки, готовий кинутись на потенційну невістку та скрутити їй шию.
Я була тут зайва. Ситуація складалась безглуздо, натягувалася до крайньої межі.
Єдиним, хто мені зрадів по-щирому, виявився Стефан Санду. Чоловік, з яким пристрасно цілувалась кілька годин тому, знаходився по праву руку від господаря будинку і, не приховуючи привітної усмішки, спокійно відпивав шампанського та розглядав мене.