РОЗДІЛ 2 МАША "День продовжується"

Під долонею шалено забилось серце. Я гостро відчула це биття, тому що незнайомець накрив пальцями мою руку і притис до своєї грудної клітки, намагаючись втримати на місці. А я судомно звилась, не відриваючи ошелешеного погляду від плазуна.
Страшно. Якби не міцні руки чоловіка, сиділа б на верхівці сосни.
— В очі мені дивись! Дихай глибоко!
Крізь дзвін у вухах і ватяну свідомість лунала команда, яку мозок повільно обробив і дав сигнал підкоритись. Мабуть, у зелених глибинах, у котрих відбивались всі відтінки Карпатських лісів, я виглядала сполоханим зайченям, бо чоловік так і назвав мене — зайченя.
— Як тебе звати? — чоловічі пальці надійно обхопили за підборіддя.
— Маша, — вирвалось з грудей.
— Я — Стефан. Стефан Санду. Якщо знадобиться допомога — дай знати.
— Я і без того не знаю, як вам віддячити.
— Хочеш віддячити? — у тоні прозвучали нотки, від яких ноги підігнулись, а пригода зі змією відтягнулась на другорядний план.
— Не люблю залишатись у боргу. Гроші?
Чоловік хмикнув, мовляв, не чув більшої нісенітниці й зобразив невимушений вираз обличчя, а потім різко подався вперед, щоб…
Поцілунок видався спершу нахабним, самовпевненим та занадто зухвалим. Чоловік не пестив, він сильно м’яв мої губи, а коли вдалось їх розтулити, проник язиком і в прямому сенсі всіх слів…
Я задихалась, міцно притиснена до його грудей. Навіть Назар не цілував з подібною пристрастю. Це сміливо вважалося еротикою.
Мені б дихнути…Легені втрачали залишки повітря, я — здорового глузду, тому що якоїсь клятої секунди ворухнула вустами у відповідь, впіймала тінь задоволення і пообіцяла собі забути хвилину слабкість.
— Пристрасна, — простогнав виходець з гір і відсахнувся з аналогічно натиску силою. Земля під моїми ногами попливла, розкололась на величезні тектонічні плити. А Стефан лише хижо усміхнуся: — Я не прощаюсь. Ми зустрінемось!
— Я вдам, що не знаю вас. У мене є хлопець.
— Вдавай, — розреготався розкотисто. — Але забути поцілунок гарантовано не зумієш. До наступної зустрічі, зайченя.
Хотілось знову копнути ногою, тільки не свою автівку, а Стефана, який безжально втиснув педаль газу та понісся з шаленим гуркотом гірським серпантином.
— Ми ніколи не побачимось, — я буркнула у слід чоловікові, що таки зумів похитнути мою душевну рівновагу.
Решту сто кілометрів щосили намагалась не думати про Санду та не дозволяти уяві малювати перед очима його образ, у вухах — лунати голосу, у ніздрях — зберігатись аромату сильних парфумів.
Навігатор сміливо вів уперед, і на під’їзді до курортного містечка я змусила себе перемкнутись на проблеми земні, а ще майже забути неповторний поцілунок.
Біля населеного пункту з’явилось нормальне мережеве покриття. Назар відповів з другого разу, у його тоні прозвучали нотки роздратування. Не відомо хто зіпсував хлопцеві настрій і він вирішив відігратись на мені.
— Маша, ти куди пропала? Я до тебе майже годину набираю.
Довелось ковтнути образу за безпідставні крики.
— Зв’язку не було. Крім того, дорога важка і тому постійно стежила за кермом. А ще…
Схоже, я вчасно запнулась про неприємну проблему, бо коханий миттю вчепився до слів.
— Що ще? Договорюй…
— Місцевість не знайома. Назаре, ти якось дивно поводишся. Все гаразд?
Хвилинна тиша затягнулась, змушуючи серце забити тривогу. Погане передчуття зрадницьки залоскотало душу із середини. Виникло непереборне бажання розвернути автівку та помчати додому, у стіни рідної районної газети.
— Вибач, кохана. Не день, а справжнісіньке божевілля. І на роботі проблеми, і вдома.
Рідний голос добрав улесливих, солодко-тремтливих хвиль, впливаючи на потаємні струни жіночого серця. Я обережно поцікавилось:
— Батьки мають щось проти знайомства?
— Та ні. У будь-якому випадку вони підтримують сина. Говори де ти — я поїду зустрічати, а потім покажу твій готельний номер.
— Готельний номер? — перепитала ошелешено. У фантазіях я бачила себе у спальні коханого. Я так скучила за його пестощами, палкими дотиками, чоловічою увагою.
— У нашій сім’ї не прийнято, щоб дівчина жила з хлопцем під одним дахом до весілля. Мій рід трішки старомодний.
— Та, ні! Все правильно, — поспішила виправдатись. — Навігатор показує двадцять хвилин до міста. Я так розумію, що дорога одна, не заблуджусь.
— Я чекатиму. Кохаю тебе і дуже хочу побачити.
— Потерпи, зовсім трішки, — я всміхнулась сама собі та відключила з’єднання.
Навколо світ квітнув зеленою фарбою у найрізноманітніших її відтінках. Яке там уважне керування машиною, коли неймовірний пейзаж манить погляд, вражає свідомість, зваблює вийти і на повні гурди вдихнути гірського повітря, з головою поринути у вир єднання з природою. Опустивши скло, сповільнила хід. Мабуть, я б залишилась тут назавжди…
Якби я тільки знала, на скільки думки матеріальні. З часом я згадувала цей момент і розуміла наскільки дурною і самовпевненою була. У горах є багато небезпек, а найбільша — Стефан Санду.