РОЗДІЛ 1 МАША "Перша проблема"

— Ні, ні, будь ласка, тільки не це! — спересердя копнула ногою, поглянувши на непоправно спущене колесо своєї автівки. Чому непоправно? Тому що самотужки мені не справитись з ним, і необхідно викликати майстра, евакуатор чи ще когось, а кого — не знаю. Сповненими сліз очима журливо обвела шпилі гір, серед котрих губилась звивиста асфальтна дорога — без прилеглих ґрунтовок чи стежин. Одна як швидка Тиса, що тягнулась прудкою змією ліворуч, відколи я в’їхала в незнайому місцевість.
Шкода було визнавати, але мандрівка в гори спіткнулась об неприємну пригоду.
Видихнула. Мовчки порахувала до п’яти і знову видихнула.
Озирнулась — даремно чекати на допомогу, машини такі ж самотні як кілька хмарин на найвищій вершині.
В надії додзвонитись до коханого та пояснити в яку халепу втрапила, я відшукала в салоні мобільний телефон. Мій Назар — прикордонник, тож, можливо, передасть черговому наряду на найближчому блокпості «SOS» і попросить врятувати водійку, яка всього три місяці за кермом. Ідея видалась реальним шансом виправити неприємну ситуацію і якомога швидше дістатись міста, адже на сьогодні заплановане знайомство з батьками коханого.
Назар… Ми познайомились на останньому курсі мого навчання на факультеті журналістики. Я з провінційного містечка, що у центральній частині нашої країни, він — із заходу України, де мешкав на самісінькому кордоні, там працював, і в столицю приїхав на курси підвищення кваліфікації. Випадкова зустріч в парку, морозиво на лавочці, усмішки поклали початок почуттям, котрі на відстані почали лише зміцнюватись. І сьогодні вранці на татковому «Ланосі» я добросовісно вибралась у рідні краї Назара. З моїми батьками він познайомився, приїжджав. Тепер настала моя черга.
Різкий звук гальм змусив відірвати погляд від екрана з повною відсутністю мережевого покриття і поглянути на чорний позашляховик, який різко пригальмував на протилежній стороні вузької проїзної частини.
Чомусь на згадку прийшли фільми про лихі дев’яності. Здається, саме на таких автомобілях їздили очільники бандитських угрупувань.
Спину покрив неприємний морозець. Нічого не вартувало закинути мене у це авто і відвезти казна-куди. Поки знайдуть, з мене встигнуть зробити жертву знущань, закопати у вічних лісах навіки.
Інстинкт самозбереження взяв гору, і поки власник джипа не показався у всій злочинній красі, я завбачливо сховалась в своє авто. Навіть блокування дверцят натиснула.
Крізь вікно, у яке світ проглядався наче в акваріумі, мене, звісно, було видно, і чоловіка, у чорних штанах і білосніжній сорочці із закачаними до ліктя рукавами, теж дуже добре видно. Його аура — холодна та небезпечна — здолала металеву перепону й забралась мені під шкіру.
Скільки йому? Тридцять? Тридцять п’ять? Супроти моїх двадцяти двох він має вигляд значно старшого, досвідченішого, битого життям і спокусами представника ідеальної чоловічої краси. Рівний ніс, підведена лінія злегка розтулених губ… Його очі сховані за сонцезахисними окулярами, проте вони вивчали мене, сканували, скручували душу у вузлик.
Мої долоні спітніли. Дико і неприємно відчувати себе ніби оголеною.
Я зігнула і розігнула пальці, притислась до сидіння. Не допомогло. І коли незнайомець постукав у скло, поманив пальцем вийти, я занадто різко розвернулась в його напрямку.
Чоловік своїм високим зростом заступив і сонце, і верхівки сосен, і все навкруги.
Шумно ковтнувши гіркоту, я завагалась.
— Сміливіше, — крикнув, усміхнувшись кутиками вуст. Усмішка позбавила правильної форми обличчя сировості й додала ноток ледь вловної чарівності. Я навіть на мить застигла, змалувавшись вродою.
Та залишатись у машині — верх безглуздості, тому довелось вибратись із хиткого сховку.
— Нікому допомогти, красуне? — він кивнув на зіпсоване колесо, а мої ніздрі вловили аромат важких чоловічих парфумів, та, на диво, їхній різкий запах гармонійно поєднувався з незнайомцем, ніби спеціально вигаданий для підкреслення його внутрішньої сили, впливу на оточення. Продовжив: — Я справлю.
З цими словами він направився до свого авто, хвилину копирсався в багажнику і повернувся з інструментами в двох руках. Я тупцяла на місці мовчки, почуваючись ніяково поруч з ним. Десь на рівні підсвідомості прокинулась неприязнь. Мабуть, коли людина боїться, негативні емоції загострюються.
— Не тремти так сильно, красуне, — незнайомець оголив ряд білосніжних рівнесеньких зубів, окинув мене поглядом з голови до ніг, при цьому продовжив ремонтувати кляте колесо.
— Дякую, — насилу видавила слово. Жахнулась, почувши власний голос — пересохлий і хриплий, як у старенької бабці. Чоловік скинув бровою, проте вигляду не подав і продовжив возитись з автівкою.
Красиві довгі пальці, котрим пасувало бігати по клавішах фортепіано, уміло справлялись з проблемою, неначе їхній власник все життя пропрацював в авто майстерні. Хоча дорий одяг і взуття явно свідчили про належність до касти багатіїв.
Свої спостереження я відкинула бік. Ми бачились вперше і в останнє, банальна зустріч з тисячі банальних зустрічей.
Коли справу було зроблено, я чесно зізналась:
— Ви мене врятували.
— Обов’язок лицаря — рятувати принцес. До речі, де твій принц? Чому залишив без допомоги? Я б таку красу ні на крок не відпускав.
— У мене з моїм хлопцем — довірливі стосунки. Ми впевнені один в одному.
— Тому роз’їжджаєш по горах на старій колимазі? Це небезпечно.
— Чому? Від проколу шини ніхто не застрахований, — образа на пиху здавила горло. Та очі чоловіка звузились до вузьких щілинок і він кивнув за мою спину. Я повільно обернулась, слідкуючи за його поглядом. Величезна змія ковзнула між заростями і безпечно переповзла через дорогу.
— А!
Пронизливий крик розрізав густу тишу Карпат і я сама не зоглянулась як опинилась в обіймах чоловіка, шукаючи порятунку.