3

На вулиці на нас чекало два автомобілі. Ми з Олександром сіли в один з них. В іншому, треба розуміти, охорона.

У машині першим порушив мовчання наречений.

- Не запитаєш куди їдемо?

- Ви сказали у вас зустріч.

- Хм, не допитлива значить. - Він відвернувся, але ненадовго.

Не бачу сенсу відповідати, тому лише повела плечима.

Решту дороги подолали мовчки. За вікном автомобіля миготять вогні вечірнього міста. Ми їдемо до центру. Ось проїжджаємо міський парк, де від вітру колишуться величезні крони старих дерев, а приємний запах липи лоскоче ніздрі. Я мимоволі посміхаюся. В тіні цих велетнів заховані від сторонніх поглядів закохані парочки, які цілуються сидячи на дерев'яних лавочках. Солодкий літній вечір міг би бути. Від прикрощів, які роздирають моє серце я підтискаю губи й помічаю, що Олександр із цікавістю дивиться на мене.

Через якийсь час автівка зупинилася біля готельного комплексу, але ми прямуємо до ресторану, який розташований на третьому поверсі. Я бувала тут раніше разом із татом.

Водій допоміг нам вийти з авто, а наречений підставив свій лікоть, для більшої зручності. Цей жест я проігнорувала, теж мені джентльмен недороблений знайшовся.

- Перестань глипати так на мене своїми очима. - Сказав, коли ми увійшли до ліфта. - Зараз ми зустрінемося з нашим спільним із твоїм батьком компаньйоном. І, по можливості, ти не маєш виглядати як вівця у вигнанні.

Я спробувала заперечити, та він підняв руку вгору, таким чином зупиняючи мій белькіт, а сам продовжив.

- Я розумію, на закоханих ми не тягнемо, але все ж... Ти розумієш, до чого я веду. Це потрібно зараз нам усім. - Він підійшов ближче, ніж мені хотілося б.

Мої зуби риплять від злості, ось-ось повинні розсипатися. Я відчуваю такий прилив адреналіну у своїй крові, що ледь стримуюсь, щоб не врізати цьому зарозумілому чолов'язі по пиці.

- Я спробую, ходімо. - На щастя, ліфт зупинився, його дверцята відчинилися і я поспішила вийти.

- Ось і добре. Твоє завдання сидіти мовчки та слухати. І, наскільки це можливо, посміхатися. У тебе гарна посмішка.

Відповісти нічого не встигла, адже ми прийшли. Як уже сказала, у цьому ресторані я бувала раніше. Він дуже затишний, і тут досить смачна італійська кухня. Зал ресторану оздоблений темними тонами. Чудово гармонують між собою імітація під дерево, паркет на підлозі та величезні люстри на стелі. На столах білі скатертини та живі квіти. Поряд дивани темно-синього кольору. Але найбільше мені подобається краєвид, який відкривається з вікон. Вони величезні й нічим не завішані, а центральна площа міста у світлі вечірніх ліхтарів із цього ракурсу має чудовий вигляд.

Людей у залі багато. За одним зі столиків на нас чекає чоловік, одягнений у розкішний костюм, як і мій супутник. Я ж почуваюся трохи ніяково, адже до походу в ресторан явно не готувалася.

Чоловіки привітали один одного рукостисканням. Олександр представив мене своєму другові, або хто він там йому. Я ж кивнула у відповідь і сіла на диван з боку Коваленка, ближче до вікна. Чоловіка звуть Михайло Ігорьович – він, як виявилося, майбутній бізнес-партнер Олександра та мого батька.

Обговорення справ розпочали відразу. Розмова тривала близько години й справа йшла про якийсь новий, дуже масштабний проєкт. Михайло Ігорьович обіцяв значне надходження коштів, що має позитивно вплинути на справи обох сторін. Я весь цей час сиділа мовчки, слухала не те щоб уважно, але загальну суть намагалась вловити й постійно посміхалася. При цьому посмішка моя була дуже натягнутою, хоча я чесно намагалася виглядати невимушено та привітно.

- Михайле Ігорьовичу, - звернувся Олександр до співрозмовника, - хочу нагадати, біля «керма» проєкту має бути саме Смирнов.

Я трохи насторожилася, почувши наше прізвище.

- Сашко, я пам'ятаю про нашу домовленість, але мені потрібні гарантії, адже ти все розумієш?

Михайло Ігорьович звертається до Олександра на ім'я, а той до свого співрозмовника на ім'я та по батькові. Чоловік, з усього, впливовий, а його думка має вагу та й за віком він старший за Олександра.

- Моя гарантія сидить поряд зі мною, - відповів Сашко.

- Ти впевнений? - Михайло Ігорьович перевів свій погляд на мене.

- Ви можете самі у всьому переконатися, завтра о другій годині дня, у моєму маєтку.

- Хм, на весілля кличеш. Гаразд, тоді по руках. - Погодився чоловік і вкотре поглянув на мене.

Яке, до біса, весілля? Що означає їхнє «завтра»? Вони що всі з глузду з'їхали? Так швидко! Ні, я не готова! Напевно, на моєму обличчі позначилося все здивування світу. Бо Михайло Ігорьович посміхнувся і звернувся до Сашка.

- Що ж, радий буду розділити з вами вашу радість. Завтра зустрінемося, а поки що, я дивлюся, вам є про що поговорити. - Сказав і сміючись, підвівся зі свого місця.

За столиком ми залишились одні. Сашко покликав офіціанта та замовив нам каву. Михайло Ігорьович мав рацію й тепер розмова має відбутися між нами. Першим, за традицією, почав Олександр, та замість його слів я чую лише препротивний писк у вухах та задуху, мені зараз стане погано від такого емоційного навантаження. Так стоп, тільки паніки мені й не вистачало.